Поморяни. Частина 1. Про містечко та ратушу

admin | 1 Лютого

Готуючи розповідь про Поморяни – колишнє місто на Опіллі – зрозумів, що одним постом тут не обійтися. На окрему статтю заслуговує і чудовий, але вкрай занедбаний замок, і цікавий костел, і церква. І так вийшло, що четверту атракцію – ратушу, про яку розповідати наче як небагато, але і притулити до кожної з інших атракцій вже теж не можна. Тому сьогодні буде невеличкий пост про історію містечка, ну і власне його владний символ – колишню споруду магістрату.

До Поморян, захованих у глухому південно-східному куті Золочівщини, добратися не легко хоча би з огляду на страхітливо роздовбану дорогу. Але таки варто. Емоційний заряд і від смутку руїни, і від труднощів добирання, і від загального занепаду на фоні гарних краєвидів (ну так, так, з краєвидами нам не дуже пощастило під час січневої відлиги) і хай добряче поруйнованих, але все ж чудовивих пам’яток архітектури, вам гарантовано.
Отже Поморяни нас зустріли сніжно-водяно-брудним місивом під ногами і новорічною ялинкою на головній площі (як та площа зветься, даруйте, не знає навіть Вікіпедія).
Ялинка була набокувата і з іграшками лиш при вершку, чи то ті, що нижче, вже повисмикували, чи їх ніхто і не чіпляв, остерігаючись першого варіанту. Але ялинка повністю відповідала ратуші, яка в ті новорічні свята слугувала їй таким собі архітектурним фоном. Але про ратушу трохи згодом.

Спершу трохи історії. Всезнаюча Вікіпедія пише, що топонім Поморяни (Pomorzany польською) завдячує таки морю. І нічого страшного, що на відміну від своєї польської тезки Поможан десь під Щеціном, моря під боком не має. Буцім-то колись давно річка Золота Липа, ага та сама, що в Дунаєві чи Чемеринцях, “була одним великим ставом і виглядала, наче море”. Ставів на Золотій Липі таки багато нині є біля тої ж Урмані чи в Бережанах. Але повірити в такий величезний став. який можна було переплутати з морем, я все ж не можу. Хіба які залишки праокеану Тетіс випадково забули кавалок своїх вод у цьому милому куточку Неньки-Вкраїни.
Хоча є і інші версії походження назви, серед яких найпопулярніші “помор” (через епідемії чи голод) чи “болото” (запозичене з німецької).
Але лишимо в спокої топонім. Отже, історія. Згадується містечко з 1437 р. коли такий собі шляхтич Микола Свинка, отримав ділянку землі від короля Казимира і збудував тут дерев’яний замок. В кінці 15 століття маєтність перейшла до Жигмунта Сєнинського і була в руках цього роду до 1620 року, коли ці землі купив Якуб Собєський, батько майбутнього короля Польщі. З 1740 року Поморяни були власністю Радзивілів, а 1789 року перейшли у власність Прушинських, а у 1876 р. – всюдисущим Потоцьким, які і володіли містечком аж до 1939 р. Сьогодні Поморяни всього лиш селище з менш ніж півтори тисячі жителів.

Одже одна із атракцій (не головна, звісно, але все ж) – Поморянська ратуша – стоїть, як то і мається, на центральному майдані. Її не можна назвати вишуканою, але досить таки цікавою, чи скорше незвичною – з трьома неоготичними баштами по кутах (четвертою з лівого заднього кута башти немає) і без традиційної високої вежі по центру.
Але, вся справа в тому, що від первісної ратуші, збудованої у 19 ст. по першій світовій війні лишилося лиш одне крило. Як можемо бачити з архівного фото, і центральна вежа була на місці (та й ще з оглядовим майданчиком на горі), та й тих неоготичних башточок, які нині додають ратуші імпозантності, було значно більше, та й стрілчасті вікна відповідали неоготичному стилю будови.

Вціліле крило вже по війні нова польська адміністрація пристосувала під магістрат, з тих пір, певно походить і балкон по центру другого поверха. Добре, що у тому крилі збереглися ці восьмигранні вежечки з зубцями на горі, що надає ратуші такої собі подоби замку.