 |
||
 |
 |
 |
Колись давно неспекотного дня наприкінці літа, повертаючись з якогось Белза чи Сокаля на львівську автостанцію №2, вирішив пройтися до центру пішки головною артерією Жовківського передмістя – вул.Богдана Хмельницького.
На півдорозі в очі впав незвичайний будинок з неоготичними вежечками та “замковою” баштою.
Continue reading Львів непопсовий. “Фабрика повидла” на Жовківській рогатці…
Мальовниче село (а колись місто з магдебурзьким правом) Мошни лежить при трасі Черкаси-Канів в 30 км від обласного центру. Унікальний рельєф місцевості де розкинулося село – рівнинна, почасти заболочена долина річок Вільшанки та Мошни різко змінюється гірським (до 202 м) довгим кряжем – Мошногорами – саме тут зупинив свій рух льодовик в останній льодовиковий період. Саме в Мошногорах у 19 ст. тодішні власники цих земель Воронцови наказали закласти великий парк в англійському стилі, прикрасити його альтанками, ротондами, високою вежею Святослава, а біля гірського підніжжя – розкішний палац та навіть звіринець, з іншого боку кряжу – комплекс Мошногірського Вознесенського монастиря. Але буремне 20-те сторіччя з його революціями та війнами не пощадили ані палацу, ані монастир, ані вежу з ротондами. Від колишньої величі залишився лиш Софійчин стовп – поставлений за наказом графа на місці, де його дочка Софійка впала з коня та мало не загинула. Парк здичавів, перетворившись скорше на ліс з єдиною алеєю – теренкуром місцевого санаторію.
Continue reading Мошни. Частина 1. “Готична” перлина Подніпров’я…
Два роки назад, коли тільки відкрилася завіса над втаємниченою пам’яткою – палацом Даховських у Леськовому, що в Монастирищенському районі на Черкащині – після свого першого візиту туди я написав “Леськівське диво” або принади заборонених атракцій.
Пам’ятаються ті відчуття якоїсь втаємниченості аж до містичності, роздуті певно із труднощів доступу до “замку” та заборони фотографувати.
Через два роки я знову повернувся сюди. Наче нічого не змінилося. Такий само колючий дріт по периметру огорожі, охорона на воротах…
Одначе щось таки змінилося. Охоронець не пішов за нами по слідах, не контролював де ми ходимо (і чи не залізли бува за опломбовані двері та загратовані вікна). Жодної заборони на фотографування. Якась компанія, що влаштувала пікнік біля флігелю… Та й об’єкт взагалі став доступний для організованих екскурсій.
А головне – змінилося відчуття. Наче не лишилося жодних таємниць… Лиш жаль за цією помираючою пам’яткою. Тріщина на фасаді через усі поверхи стає все загрозливішою, є ризик обрушення перекриттів, всередині зогнила підлога, сирі стіни, сміття і запах медикаментів. А ще нестерпний холод… Холод і у цілком матеріальному, але і у надприродно-потойбічному сенсі.
Мені здалося, що ночами тут таки мають бродити привиди. Привиди скалічених війною солдатських душ, адже тут був не просто санаторій – а божевільня…
А саме творіння Даховських, виявившись заручником військових бюрократів, здається вже не потрібне нікому. Військові за звичкою ще охороняють щось, ще наче як дають дозволи на відвідини, але видається, самі не знають, що з тим всім робити. Нещодавно знову промайнула інформація, що палац та парк переданий на баланс Монастирищенської райради. Чи дасть райрада йому раду?
Тому все ж поспішайте бачити те, що ще можна бачити.
Далі фото палацу та парку Даховських, і трохи історії
Continue reading Леськове. Через два роки після “заборонених атракцій”…
В них розміщували тюрми і психушки, військові частини і тублікарні, в багатьох з них ці заклади і понині. З одного боку пам’ятки в чомусь завдячують своєму збереженню до наших часів під час боротьби зі «старьйом» та просто байдужого приречення на самотнє помирання. Але ж вони і зубожіють, відданні в підпорядкування установам, що самі ледве зводять кінці з кінцями, де там вже віднайти кошти бодай на підтримуючий ремонт…
З одного боку вони мають господаря, їх охороняють, за ними якось доглядають, з іншого – часто недоступні і втаємничені – вони втрачають шанс на відродження…
Сьогодні поговоримо про одну з таких, в якій з вищеперелічених «рятівників» не розміщувалася тільки тюрма. Вона досі є малознаною, лежить вдалині від туристичних шляхів, закинута і, здається, майже зовсім забута… Та разом з тим заборонена для відвідувачів і вкрита таким шаром таємниць, що це лише підігріває народження часто нездорових версій щодо її нинішнього призначення і перспектив…
Цій атракції (якщо можна так сказати про пам’ятку, до якої доступ закрито) можна сказати все ж пощастило. У буремні післяреволюційні її не спіткала доля інших палаців та маєтностей, як то наприклад маєток Воронцових в Мошногорах чи Давидових у Вербівці (та й десятки інших на самій лише Черкащині). Кажуть, що її не дозволили зруйнувати саме місцеві мешканці (а може просто не зруйнували і не розтягли, як то було з іншими) з поваги до колишніх господарів.
Отже, сьогодні ми говоримо про палац Даховських в с.Леськове, що в кількох кілометрах на схід від м.Монастирище, Черкащина.
Continue reading “Леськівське диво” або принади заборонених атракцій…
Сьогодні ми повернемося до Нового Світу і відвідаємо ще одну незвичайну кам’яницю, яка своїми обрисами нагадує замок визволителів Гроба Господнього у Палестині.
Насправді то “простий” житловий будинок, який і нині виконує свої первісні функції.
Continue reading Львів непопсовий. “Замок” на Генерала Чупринки…
Коли в середині XVIII ст. на пагорбі Св. Юра у Львові збудовано показний бароковий храм, то це створило містові помітну звідусіль архітектонічну домінанту. Це, звісна річ, дратувало багатьох римо-католиків, оскільки катедра Св. Юра належить вірним східного обряду. Відплата здійснилася через неповних двісті років, коли на Привокзальній площі вистрелила у львівське небо нічим ракета, висока вежа неоготичного костелу Св. Ельжбети, заслонивши собою Св. Юра з боку залізничного двірця. З того часу прибульці до Львова втратили панораму Святоюрської гори. У колекціонерів вражень одним враженням стало менше. Це теж приклад згаданого нашарування. Культур чи антикультур? Чого тут більше – релігійної впертості, пихи, творчого суперництва, жаги власництва?.. Я не знаю відповіді, хоч і певен, що сьогоднішнього Львова вже неможливо уявити собі й без цієї псевдоготичної кічуватої “Ельжбетки”.
(Ю.Андрухович “Місто-корабель”)
