Чемеринці

On 22.01.2013 by admin

Село Чемеринці на Опіллі (Львівська обл. Перемишлянський район), лежить десь на півдорозі між Золочевим та Поморянами на берегах Золотої Липи. Так так, тої самої Золотої Липи, яка потім несе свої води до Урмані та Бережан.


Село знане ще з 1389 року, коли магнат Потоцький передав село разом з Вишнівчиком і Смереківкою у власність Миколи з Гологір. Тоді село звалося Кочерівка (Koczerowka), а своїй нинішній назві завдячує роду Чемеринських. Цей шляхетський рід володів довколишніми селами до початку 17 ст., доки село не перейшло у власність львівських архієпископів, які мали літню резиденцію у сусідньому Дунаєві.
Дивно, але належність архієпископам ніяким чином не позначилося на наявності у той час римокатолицьких культових споруд в селі. Відомо лиш, що з початку 20 ст. тут триває будівництво публічної каплиці, але дуже довго через катастрофічний брак коштів. А в повоєнних документах вже зустрічаємо, що “nie było tam kaplicy, a nawet sugerował przebudowę na ten cel spichlerza”. Шпихлір (комору) під каплицю не пристосовували, а вирішили таки збудувати костел.
Першим автором проекту був Владислав Хертман (Wladyslaw Hertman), але доробляв проект вже Броніслав Віктор (Bronisław Wiktor) (відомий передовсім своїми проектами будівель Східних торгів у Стрийському парку у Львові чи ратуші у Жовкві) у 1924 р., а вже під час будівництва ще переробляв проект Вавжинець Дайчак (Wawrzyniec Dayczak) (про одну з його робіт ми вже розказували – дім громадського центру при монастирі францисканців у Львові).
Наріжний камінь фундаменту заклали ще у тому ж таки 1924 році на руїнах старих двірських господарських будівель. Будівництво фінансують сам граф Потоцький, а також місцеві багатії – Жебранович, Проць, Маргус… Починають завозити з села Білого та місцевих кам’яних копалень камінь. Довозять з міст цеглу та інші будівельні матеріали. Місцева влада залучає до будівництва все населення села. Своїми кіньми селяни довозять весь будівельний матеріал. Сільський війт стежить за роботою. Але повністю будівництво було закінчене лиш 1932 р.
13 листопада 1932 р. костел освятили під титулом Станіслава Костка (католицького святого, єзуїта, патрона польських дітей та молоді, покровитель Львова).
Першим Парохом був Цюпала, який помер у 1930-х і похований тут же біля костелу, наступним – Новак, який 1939 р. виїхав до Польщі.

По 2-й світовій польські родини виселили на нові землі Польщі в Шльонськ. А костел, як більшість інших на Кресах Всходніх закрили. Довгий час там був колгоспний склад.
У 1976 році голова місцевого колгоспу М.Беньковський (до речі колишній сотник УПА, псевдо “Ворон”) наказує переобладнати склад на адмінбудинок.
Це викликало обурення селян, на що вони отримали в відповідь: “Районне керівництво хоче розібрати костел і забрати бутовий камінь.Прийде час і ви відновите це приміщення і будете використовувати його за призначенням.”
Наву костелу розчленували на поверхи перекриттями та перестінками на купу кімнат, у стінах прорубали вікна. Тут була пошта, кабінети політосвіти та секретаря парткому, адміністрація колгоспу.
Будівничі добре постаралися, щоби будинок не нагадував про своє колишнє призначення. Ясно, що зникла стара сигнатурка над дахом, та й навіть заокруглені фронтони, як то характерно для багатьох костелів тієї доби “порівняли” до вигляду звичайного будинку.

З 1990-х, коли колгосп загнувся, а відділення пошти, певно з питань економії енергоресурсів (все ж будинок величенький), перевели до іншого приміщення, костел стоїть пусткою.
Можливо тут планували відродити храм, хтось же позносив ті перекриття між поверами та перестінки? Але в селі лишилося всього 2 польські родини, які навідуються до костелу в Дунаєві. Тому резонно, селу цей костел не потрібен…
Зайдемо до середини… Цілий шар сміття – чи то від місцевих тварин, які забрідають сюди з випасу, чи то від тварин в людській подобі… Принаймні пляшки точно від других…

Всередині – пустка під високими склепіннями. І все ж, хто розібрав перекриття?

А на стінах ще збереглися настінні розписи-візерунки. Що ж, знову ж таки доволі типові для тієї доби.

Однак цікавіше за костелом – старий польський цвинтар. Вірніше його залишки. Бо й могилу першого пароха перетворили на смітник. А місцева атракція – надгробна скульптура Мадонни, заради якої тієї не зовсім погожої днини дорогою до Поморян завезли нас сюди Lena&Alex безслідно зникла.

Втім, стан цвинтаря можемо спостерігати на фото

Однак місцевих селян не можна звинувачувати в безгосподарності. Он як хизується новенькими кольорами велика греко-католицька церква на сусідньому пагорбі. Вся справа в тому “це польське, не наше…”

Отак і живемо, нищачи пам’ять і свою (адже вона одна, спільна) історію…


Переглянути Україна на карті більшого розміру