Via est Vita

Нижанковичі. Місто на кордоні

Ваклерівський путівник “Західна Україна” досить смачно описує глухий закуток Старосамбірщини – містечко Нижанковичі, що його дугою з трьох боків обступає українсько-польський кордон, а гарна траса на Перемишль переривається відсутністю прикордонного переходу. І тобі архаїчна церква 16 ст. з дерев’яною аркадою-галереєю, і костел 17 ст., і ратуша 19 ст…
То ж плануючи свою подорож Старосамбірським районом Львівщини улітку 2009 року, я вирішив завітати і сюди.
На жаль Нижанковичі зустріли мене сильною зливою, тому за якість фото прошу вибачення (фотографувати довелося просто з авта :).

До Нижанковичів веде дорога з досить таки незлим асфальтним покриттям (не рахуючи традиційних для українських шляхів ям) через Стару Сіль, Хирів та Добромиль. Цікавим на шляху після Добромиля є хіба що міст через р. Вигор. Звична металева конструкція мосту має… дерев’яний настил. Відверто, на шляхах такої якості такий міст бачу вперше.

фото Павла Бішка з http://www.dobromyl.org

Перша згадка про містечко Нижанковичі (колишній Краснопіль) відноситься до 1377-78 рр., а вже 1408 року місто отримало магдебурзьке право. Перший костел тут було зведено 1461 р. Нині в містечку стоїть його наступник – Троїцький костел 17 ст. Поруч – висока дзвіниця 1910 року побудови:

Троїцька церква 16 ст. у першому ярусі є мурованою, цікавим ж є другий ярус – з дерев’яною аркадою-галереєю та восьмигранними куполами під гонтом. Поруч – дерев’яна каркасна багатоярусна дзвіниця:

Довго шукали обіцяну путівником ратушу 19 ст. Позаяк тривала злива, народу на вулицях просто не було, довго кружляли вулицями, доки нарешті не побачили випадкового перехожого. Ратушею виявилося напірозвалене приміщення з маленькою башточкою посередині та оленем-флюгером – гербом міста (кажуть, що олень майже в натуральну величину, добре придивлятися через суцільні потоки зливи я не зміг, але щось сумнівно).

Так чи інакше, але нині нижанковичська ратуша посідає у мене перше місце у списку найезкотичніших ратуш України :)

Вирішили ще прокататися широкою вулицею до державного кордону. Все ж було цікаво як виглядає гарна дорога до Перемишля (судячи з атласу автомобільних доріг)на кордоні, який не має переходу.

Цікавий будиночок на окраїні Нижанковичів поблизу кордону:

Рівна дорога вже без вибоїн (хто ж тут їздить – адже попереду – тупик), пелена дощу, висока швидкість, мельтешіння кілометрових знаків “2”, “1”, “0”, знак виїзду з населеного пункту Нижанковичі. За стіною дощу лиш силуети дерев обабіч траси, що поволі піднімається вгору. Жодних натяків (окрім “0”-го кілометра) на те, що тут закінчується Україна. Кордон ми побачили лиш в останній момент, як в голлівудському кіні гальмуючи з заносом, здіймаючи бризки з прикордонних калюж на табличку “Державний кордон України. Прохід заборонено”. Проїзд загороджували ворота на великому амбарному замку, за ними зелена травичка з прикордонними жовто-синіми і біло-червоними стовпчиками, “колючка”, а далі… знову дорога, що веде до Перемишля. З українського боку – жодної будови, жодної душі, лиш прикордонні вежі десь вдалині, за пеленою дощу. З польської – невеличка сторожка, з якої вибігли прикордонники поляки, щоби подивитися, які то ідіоти хотіли наскоком порушити кордон. В тій ситуації діставати камеру вже не хотілося. То ж знову світлина від Павла Бішка:

фото Павла Бішка з http://www.dobromyl.org

Кажуть, до Євро-2012 тут планують таки обладнати прикордонний перехід, жеби розвантажити Шегині. Як там наразі, я не знаю.
Ми ж поверталися з Нижанковичів в очікуванні спілкування з нашою прикордонною службою, яка би мала, за нашими уявленнями, впіймати нас десь по дорозі. Певно ж колеги поляки про наші трюки на кордоні мали би повідомити. Мені ще було пам’яне спілкування з цією службою в прикордонному Белзі. Але нині, певно, погода для доблесних українських прикордонників була не льотною… Так чи інакше, кордон лишився на замку, в буквальному сенсі цього слова також :)

Подивитися Нижанковичі на мапі більшого розміру