Хирів. Конвікт

admin | 15 Березня

Головна атракція Хирова – маленького містечка у Старосамбірському районі, що втратило роль крупного залізничного вузла з розмежуванням неподалік радянсько-польського кордону у 1944 р. – здається абсолютно дисонує з навколишнім практично пасторальним пейзажем. Сьогодні мова йтиме про Конвікт Єзуїтів.

Що таке конвікт ми вже розказували, коли вели мову про колегію піарів у Львові.
Але Львів Львовом, масштабними будовами там нікого не здивуєш ні нині, ні раніше. Але звідки ця величезна будова (86 на 88 метрів) взялася у провінційному містечку, хай на тоді і досить таки крупному залізничному вузлі?

Все почалося з того, що два добродія з Кракова, такі собі Генріх Мацковський та Мар’ян Моровський 1880 року прикупили землі у приміському с.Буньковичі (це згодом ці землі приєднали до Хирова). І немало, більше ніж з півтисячі гектарів. То ж і вирішили збудувати тут грандіозний навчальний заклад отців-єзуїтів, жеби виховувати молодь в дусі католицизму та польськошті.

Проект виконав краківський професор Антон Лушкевич. Будівництво розпочалося чи то 1881 чи 1883 року. Повністю закінчене – 1906 року.
Як бачимо з архівного фото того ж таки 1906 року (дякую сайту dobromyl.org та paschen) маківка каплиці була інакшою (нині вже теж інша, з часу моїх відвідин Хирова у 2009 році минуло трохи часу), а на фронтоні по центру будівлі замість фігури якогось святого гордо жавтоблакитніє малий герб України.

Заклад дійсно був крутий. Стверджують, що за часів 2-ї Польщі о був найбільший навчальний заклад країни. Хто знає, чи то так, але наявність шести плавальних басейнів, астрономічної обсерваторії, спортивних залів на кожен клас – показники дійсно вражають (відразу згадалася моя альма-матер, що гордо носить звання Національного університету, єдиний басейн якої закрився на ремонт, щойно я вступив на перший курс, та й так і не відкрився, доки я встиг довчитися, а головним заняттям на парах з фізвиховання – було ганяння м’яча в сусідньому міському парку).

І якщо першу світову заклад пережив (під час війни тут містився військовий шпиталь). Одночасно тут перебувало до 4000 поранених. З 1939 року його окупували військові, спочатку радянські – величезне приміщення стало в нагоді. Зручно, бой кордон близенько. Згодом – німці. Певний час тут був концтабір, потім – знову шпиталь. З поверненням радянських військ – знову військові частини.

В радянський час тут містилася 39 окрема ордену Червоної зірки десантно-штурмова бригада, а з 1992 року – 80-тий окремий аеромобільний полк української армії.

З тих пір як полк розформували, більша частина будівлі стоїть пусткою. Добре, що збудовано на совість, але і таке поволі руйнується. У маленькому прикордонному містечку, схоже, знайти їй застосування не можуть.

Стала в нагоді лиш конвіктова каплиця, яка нині – церква св.Миколая УГКЦ. Шкода, що тільки баню золотисту вчепили (http://rbrechko.livejournal.com/53870.html). ІМХО, абсолютно не пасує.

Будівлю охороняють. І то є добре. Завидівши нас здалеко, охоронець з грізним виглядом пішов в нашу сторону з вигуками, що то приватна власність (цікаво – чия?), і знаходитися тут без дозволу власника заборонено. Та коли ми йому відповіли українською, вмить подобрішав, сказав “То добре, що ви не поляки” і навіть провів екскурсію навколо.