Львів непопсовий. Монастир Св.Онуфрія

On 02.04.2012 by admin

В продовження серії “Львів непопсовий”.
Після панорам Старого Знесіння перший по справжньому міський львівський пейзаж, який може вихопити подорожуючий будь-яким потягом, що прибуває до столиці Галичини зі сходу чи півночі зі свого вагонного вікна – то вулиця Богдана Хмельницького, яку поїзд переїздить мало чи не по старій бруківці, а на вулиці – невисока квадратна в плані під шатровим верхом дзвіниця. Щоправда – краєвид той миттєвий, ледве встигаєш зауважити, далі потяг заїздить майже чи не в двори до старих львівських кам’яниць, а далі, показавши висотку готелю “Власта”, стадіон СКА та дивну будівлю колишнього Будинку інвалідів, ховається знову серед крутосхилих пагорбів, щоби випірнути з них вже десь в районі Двірця. Але мова зараз не про них.
Сьогодні про ту вежу на вул.Хмельницького, погляду на яку з-за вагонного вікна я чекаю щоразу, приїжджаючи до Львова.

монастир св.Онуфрія з вул.Хмельницького Дзвіниця у 1910 р. Автор невідомий. З www.lvivcenter.org

Василіанський монастир з церквою св.Онуфрія міститься за адресою вул.Богдана Хмельницького, 36. За переказами походить вона ще з княжих часів.
Орден оо.Василіян заснував у 362 р. архієпископ Цезареї та Каппадокії Василь. До Львова василіян запровадив у 1292 р. князь Лев, тоді їх садибою була стара церква св. Юра, до церкви та монастиря на вул.Жовківській (тепер вул. Б. Хмельницького) вони перенеслися пізніше.
Польський літописець 17 ст. Зиморович писав, що князь Лев віддав в опіку василіанам чудотворну ікону Богородиці, мальовану самим апостолом Лукою. Цю ікону отримала в подарунок свята цариця Олена від християн Єрусалима У 326 р. З Константинополя образ Матері Божої разом з візантійською царівною Анною потрапив до Києва, а через триста років ікона дісталася князеві Леву.
У кінці 14 ст. образ перевезено польську Ясну Гуру Ченстоховську і там стала найбільшою святинею Польщі. Десь цю легенду ми вже чули :) То ж залишимо те дискусійне питання історикам.

Нині ж діючий монастир св. Онуфрія були закладені князем Костянтином Острозьким в 1550 р.
Давня церква св.Онуфрія складалася з двох частин – головної, великої та прибудованої до неї каплиці св. Трійці (малої церкви). Такий поділ на велику та малу церкви народив версію, що первісно монастир мав дві церкви – Онуфріївську та Троїцьку, які згодом перебудували в одну.
Побіч церкви з тих давніх часів містилися келії, перша келійка була збудована коштом міщанки Кунцевої у 1600 р., у подальшому вони неодноразово добудовувалися та перебудовувалися.
Монастирські будівлі реставрувалися та оновлювалися після пожежі 1623 року, козацької облоги 1655 року, турецької війни 1672 р… Після цих буремних подій монастир почав перебудовуватися в оборонну твердиню. У другій половині 17 ст. монастир замість дерев’яного паркану оточив мур зі стрільницями, рів, добудована вежа-дзвіниця, що мала початково дерев’яний верх. Вежа виконувала оборонну функцію – на ній стояли гармати та містився дзвін, що повторював тривожні сигналі, подані дзвоном з ратуші.

Вид на портал церкви з-під арки дзвіниці у 1910 р. (з www.lvivcenter.org) та тепер

У 1820 році архітектор Франц Трешер перебудував дзвіницю, скріпивши її фундаменти та піднявши мурування до верху. З вулиці через вежу влаштовано арку-вхід, до якої ведуть подвійні сходи, під ними – печера св.Онуфрія. В ті ж роки перебудовано і келії, з того часу вони набули теперішнього вигляду.
У 1902 році до церкви св.Онуфрія з протилежного (лівого) боку від каплиці св.Трійці добудовано нову каплицю (проект Е.Ковача та І.Левинського), завдяки чому церква набула вигляду тринавової з трьома банями. В інтер’єрі церкви збережено іконостас 1908 р. роботи живописця Модеста Сосенка.
Монастир знаменитий тим, що тут містилася найдівніша українська друкарня. Сам першодрукар Іван Федорович (Федоров) мав тут свою друкарню в келії св.Онуфрія. У 1574 р. тут було видано першу друковану українську книгу “Апостол”. Друкарню Федоровича пізніше викупила Ставропігія. Друкарями були ченці Мина та Пафнутій. Існувала друкарня до 1616 р.
Монастир також мав свій сад та цвинтар, на якому поховано багато видатних русинів, серед яких Модест Гриновецький, ректор Львівського університету, Арсеній Радкевич, професор східних мов, Теофан Голдаєвич та першодрукар Іван Федорович. На надгробці найіменитішого з похованих тут містився напис “Друкаръ Москвитинъ, который своимъ тщаниємъ друкованіє занедбалоє обновил, перставися въ Львовѣ… Воскресенія из мертвых чаю… Друкаръ книгъ предтимъ невиданыхъ…”

Старий цвинтар при побудові залізниці знищили, надгробну плиту Федорова перенесли до церкви, але при перебудові 1903 року плиту втратили. Поряд з батьком також було поховано його сина, також Івана. Але і той надгробок щез безслідно.
При монастирі від кінця 16 ст. також містився шпиталь, а скорше – притулок для старців. Проіснував він до 1765 р. Також при монастирі була бурса для незаможних хлопців, яких звали павпрами.
Сам монастир був невеликий. У 17-18 ст. тут був лиш ігумен, четверо отців та декілька ченців. Юридично монастир підпорядковувався Ставропігії. Братство було власником та опікуном монастиря, утримувало його своїм коштом, призначало ігуменів.

Проблеми у розподілі церковної влади та поділі власності існували ще тоді. Іноді і ставалися напади, які в наш час назвали би рейдерськими. Так Іван Крип’якевич описує такий факт з життя монастиря: “… проти цих прав братства виступив львівський єпископ Гедеон Балабан і задумав 1590 р. опанувати монастир силою. Його слуги під проводом одного зі свояків увечері, по заході сонця, потяйно через діру влізли до монастиря, повідбивали ворота, вдерлися до церкви, перетрясли всі комори й скриньки й позабирали документи монастиря; студентів, що там були, побито, ігумена ув’язнено. Ставропігія виступила зі скаргою перед київським митрополитом, і єпископ мусив признати права братства над монастирем”.
Інша забавна історія, скорше непорозуміння, ніж спроба рейдерства сталася 1616 року. Тоді до монастиря прибули уніатський митрополит Рутський та володимирський єпископ Мороховський з метою відвідин друкарні. Братство вирішило, що уніати хочуть захопити монастир собі, і вдарили в дзвони на тривогу. Збігся народ, владики ледве накивали п’ятами.

Монастир було закрито 1946 року. Тут містився музей етнографії, згодом – музей І.Федорова. Багатий василіанський архів та бібліотеку було розподілено між державними архівами і бібліотеками. Лише 1989 р. монастир було повернуто василіянам.


Переглянути Львів на карті більшого розміру

Інші статті цієї серії:
“Палац гіпсових королів”. Вілла Ю.Франц
Конвікт. Колегія піарів
Національний музей. Віла Дуніковського
Палац на Пекарській
Костел Св.Мартина
“Замок” на Генерала Чупринки
Ще один палац на Пекарській
“Фабрика повидла” на Жовківській рогатці
Параскеви П’ятниці
“Совіцький” дворик
Бенедиктинки
Фабрика Бачевського
Kasyno Narodowe

  • main_stream

    Була там. Вразило те, що місце дуже затишне, спокійне і майже безлюдне. Чи то так пощастило.

    • Анонімний

      здається, що воно і справді таке :)

      • http://twitter.com/SlimBaron Victor

        Я тут живу. Воно зовсім не спокійне і не безлюдне. Вам повезло:) 

        • main_stream

          В монастирі живете?