Надзвичайно мальовниче колись місто Янгород, нині село Стіна, що в Томашпільському районі Вінницької області. “Маленькі Карпати” – таке порівняння можна найчастіше почути про цю місцину, але не будемо зловживати цими набившими оскомину “маленькими” епітетами. Стіна цікава і без порівняння з Карпатами.
Невеличка річка Русава, точачи м’які вапняки Подільської височини, прогризла тут декілька меандрів у глибоких, подекуди досить широких порівняно з сучасним річищем улоговинах. То ж гори тут ростуть не вгору, а фактично випиляні знизу річкою, по петляє рівниною. Ідеальне місце заховати оселю від холодних зимових вітрів і водночас спорудити неподалік нагорі укріплений неприступний прихисток, чим і користувалися люди ще з давніх часів (в околицях знайдені рештки Черняхівської культури)
Добираюся сюди від залізничної станції Вапнярка. Ранішній автобус на Цекинівку (село на Дністрі, де облаштована паромна переправа на молдовський бік). Від Стіни до кордону з Молдовою якихось 30 км. Виходжу на трасі в селі Гнатків. Далі тільки пішки. Хоча 7 км – то ж не проблема
Літній ранок вихідного дня, дорогою жодного авто, та чи бодай жодної живої душі. Хіба далеко попереду на шлях вибігають собаки. Дістаю з наплічника припасену для такого випадку ковбасу. Та погодувати сірків не виходить, переконавшись, що їх гавкіт не змінює мого наміру прямувати просто на них, вони лякливо вшиваються у посадці. А от і несподівана в такій глушині (хоча, чому раптом несподівана?) сонячна електростанція. Сходить сонце…
Сонце ще доволі низько, освітляє м’яким помаранчевим світлом трави, коли я підхожу до мети, ось вони вже ці “маленькі гори” видніються попереду
І ось вже бачу ті глибокі меандри Русави, церкву на горі, та вкриту зеленню долину, що петляє між горами. Гора, на якій я стою (хоча доволі дивно називати горою місцину, на яку я зайшов по рівнині без жодного щонайменшого підйому) зветься Солонцями
На протилежному боці, гора, що глибоко врізається в розчленовану долину і звісно ж є ідеальним місцем для укріплення, щоправда на горі вже не замок, а лише церква. Природно ця гора зветься Замковою в пам’ять про укріплення, що стояли тут колись ще за міста Янгорода. Мартин Калиновський, гетьман польської корони, під час свого походу 1651 р. порівнював Стіну з Кам’янцем.
Перед церквою, ближче до миса, що врізається в долину, легко розрізнити старовинне кладовище
До церкви та кладовища рукою подати, та схили Солонців надто стрімкі та зарослі, щоби брати ціль в лоб, та і зрештою ж там десь внизу петляє річка, яку ще теж треба форсувати. Простую далі дорогою, обходячи з півдня. Відкривається панорама села
Та зрозуміло, що обходити доведеться дуже довго, враховуючи гірку, яка тонким уступом глибоко врізається в долину на зустрічному Замковій курсі. Ця гірка зветься Шпилем. Втім, зауважую стежку, що повертає з дорого прямо на гребінь Шпиля, вирішую, що так буде скорше
Зі Шпиля збігаю стежкою вниз у долину праворуч. Дороги в селі грунтові. Паркани з каміння. З нього ж багато мурованих сараїв та інших підсобних приміщень. Тут це популярний будматеріал
Петляти вуличками довго, рахую, що мені однак треба огинати півсела, щоби вийти до Замкової гори. Та як на зло ранок вихідного дня – село немовби вимерло. Нарешті на якомусь з обість зустрічаю жінку, яка люб’язно підказує мені найкоротшу дорогу через найближчу кладку через річку. “А навіщо вам до церкви? Сьогодні служби немає, там закрито все”. Але моя відповідь що хочу подивитися бодай ззовні її цілком задовольняє. Русава виявляється неширокою річечкою з дуже каламутною водою
Ще хвилин 10 ходу і я підіймаюся на Замкову.
Перша згадка про тодішній Янгород відноситься до 1648 р. та карти Гійома де Боплана. На місці Стіни в одній з петель Русави підписане укріплення “Iangrod abo Czane” (Янгруд або Чорне).
Топонім “чорне” відносять до народних переповідей про спалене поселення татарами, від чого рештки стояли чорними. Щодо Янгорода, є декілька версій, хоча наймовірнішою є та, що укріплення на Замковій будувалися тодішнім власником (початок 17 ст.) Томашем Замойським, що отримав Стіну як придане дружини Катерини, племінниці власника Подільських земель Костянтина-Василя Острозького.
Інша версія, що замок був збудований ще батьком Томаша – Яном Замойським, який причетний до зведення інший сусідніх укріплень в Ямполі, Шаргороді, Комаргороді. Хай там як, але назва Янгород дуже корелює власне з Яном Замойським (до речі, райцентр Томашпіль завдячує своїй назві якраз Томашу Замойському).
Точне походження сучасного топоніма Стіна невідоме – чи то через стіни каньону (хоча вони там не такі вже й прямовисні, як в тому ж Кам’янці) чи стіну дерев, що колись утворював ліс навколо каньону
На жаль. як вже згадувалося, жодного сліда від замку не лишилося, то ж сучасною атракцією на Замковій є Миколаївська церква. За легендою тут козак Нечай планував збудувати хату (а враховуючи, що загинув він 1651 року, легенда про будівництво хати Нечаєм якраз могла виходити з фактичного будівництва укріплень), і риючи фундаменти натрапив на образ святого Миколая. То ж на цьому місці збудували церкву. На жаль точно не відомо чи стояла тодішня церква на подвір’ї фортифікацій, а чи за їх межами.
Так чи інакше сучасну церкву датують 1883 р. Хоча на вигляд як на мене воно значно старша. Старі хрести на могилах священників, витесаний з каменю стіл на подвір’ї церкви – відгонить старовиною та архаїкою
А от цікаву дзвіницю при церкві датують 18 ст., що вже більш правдоподібно
До того ж 18 ст. відносять кам’яну огорожу (яка втім особливо нічим не відрізняється від інших парканів в селі) з кутовою капличкою
На горі мирно пасуться корови, завершуючи пасторальність довколишнього пейзажу
Далі за церквою старе кладовище, яке датують 17-19 ст. Влітку досить заросле зеленню, багато низьких хрестів просто ховаються в зеленій лозі.
Як і казала місцева мешканка, церкву зачинено, а шукати старосту, ключі на жаль не маю часу. Спускаюся з гори до центру села
Тут вулиці ширші, аніж ті бічні, що туляться до гір, але теж грунтові
Пам’ятник односельчанам, що загинули під час 2ї світової, до нього ведуть довгі широкі сходи, що контрастують з навколишніми грунтівками
Дорога, що виводить з села на трасу
Вже на горі при дорозі помічаю зруйнований стовп. Спочатку здавалося, що то старий в’їздний знак радянських часів. Але старі букви, висічені в основі переконують у протилежному – знак дуже старий. Може то колись було розп’яття при в’їзді до села, а чи інший придорожній стовп
А ось і сучасний знак. Прощальний бік мило бажає “Повертайтеся щасливі” та нагадує про ботанічну пам’ятку на околиці Стіни – так звану “Сонну Поляну”, де навесні розквітає сон-трава. То ж обов’язково треба сюди повернутися навесні
Тут можна переглянути всі фото Стіни
[ngg src=”galleries” ids=”210″ display=”basic_imagebrowser”]