Подорожуємо без віз. Частина 2. Марамуреш

Сьогодні в нашій рубриці Подорожуємо без віз про ще один варіант недорогої нетривалої подорожі до країни-сусіда в Євросоюзі.
Відвідаємо нашу південно-західну сусідку Румунію. Власне відвідаємо лиш один з колоритних регіонів та історичних областей, що носить назву Марамуреш (Maramure? – укр. власна назва Мармарощина).

Цей варіант особливо прийнятним може бути для тих, хто відпочиває на українському Закарпатті. У всіляких там Полянах, Шаянах та власне Солотвині. Хоча переїзд Київ-Мукачево потягом через ніч – теж не вельми важке завдання.

Отже, розпочнемо наше добирання від залізничного вокзалу в Мукачево.
Мукачево не зручне тим, що автовокзал знаходиться не поряд з залізничним. То ж або варто пройтися пішки чи доїхати до автовокзалу, а чи інший варіант – як правило під прибуття київського потяга на площі біля вокзалу кучкуються приватні перевізники, що готові вас своїми бусами довезти до популярних місць відпочинку, включаючи Солотвино. Не знаю, який тариф нині у них, але такий варіант добирання є скоршим, аніж трястися в автобусі близько 3 годин за 75 грн.
Окрім того є прямі потяги до Солотвина зі Львова та Києва.

Отже, якщо ми прибули до Солотвина автобусом, варто вийти на трасі в центрі і продовжити свій шлях в напрямку Тиси (проте якщо ви шанувальник старого покинутого індастріалу, то варто виходити на початку селища – але про те якось згодом). Потягом же варто їхати до кінцевої зупинки Солотвино-1, позаяк вона найближча до прикордонного переходу.

Далі йдемо пішки, іноді трішки блукаючи завивистими вуличками. Але до Румунії і язик доведе ;). Та й навігатор принаймні з Мапс.Мі справляється на ура.

За пам’ятником королю Штефану дорога обходить його зліва – і різко спускається вниз до Тиси – нам туди. На правому березі – український КПП, на лівому – вже Румунія. Прикордонний перехід змішаний – як для автомобілів, так і пішоходів. Причому не розділений як в Шегинях-Медиці. Один і то й же прикордонник перевіряє документи і автомобілістів, і пішоходів. Та великих черг немає, пішоходи негласно мають перевагу, і їх – пішоходів навіть більше ніж автівок. Проходжу кордон за якісь 20 хвилин. Міст через Тису цікавий сам по собі – ошатно вбраний вгорі українськими та румунськими прапорами та жахливий під ногами – шмати асфальту часто оголюють… дерев’яну основу.
Соромлюся фотографувати – ну типу прикордонний об’єкт – не можна. Дарма – в мережі купа селфі звідтам :)

Румунська поліція фронтьєра (прикордонники) – абсолютно не прискіпливі. Запитують (як і угорці), чи не несу цигарок. В іншому – ніяких питань. “Гуд лак!” – єдине, здається. що вони знають англійською, та мені більше від них і не треба :).
Народу сновигає через міст через Тису туди-сюди повно, але практично без черг. У більшості – румунські паспорти (не факт. що вони живуть з румунського боку Тиси, і не мають українського паспорту). Проте цукерки купують таки на нашому боці, слава “Рошен” :)

І ось вже за мостом місто Сігету-Мармациєй (Sighetu Marma?iei, укр. назва Сигіт)

Місто не маленьке. Власне можна обмежитися його відвідинами, тут є і стара австрійська забудова, і надпопулярний Меморіал жертв комунізму (Memorialul Victimelor Comunismului ?i al Rezisten?ei) в колишній одній з найстрашніших комуністичних в’язниць Румунії і дуже пристойний скансен (Muzeul satului maramure?ean).
Але вже в Сигеті я стикнувся з проблемою. В Марамуреші з англійською – повна біда. Її там не знає трішки менше ніж ніхто. З усіх людей, яких я щось запитував, англійську знали – добре 1 хлопець в музеї жертв комунізму, на рівні окремих слів – хазяйка господи, де я мешкав і касирка однієї з автостанцій, та й та, англійською змогла пояснити, що “тікет – драйве”, але час відправлення буса написала на листочку. Всі інші в школі вчили французьку (нафіга вчити мову тієї ж мовної групи, Бог їх знає, може що легше?). Проте румуни добре можуть порозумітися використовуючи жести та калькулятор :) То ж проблема за великим рахунком – і не проблема ;)

Але в будь-якому разі не варто сподіватися, що близкізть українського кордону (в Сигеті навіть працює звязок всіх наших мобільних операторів) допоможе порозумітися українською. Кажуть, українська діаспора тут трохи є, є навіть греко-католицька церква і українська гімназія, а в центрі Сигета стоїть пам’ятник Шевченку, але почути українську на вулицях – дуже проблемно.

Пам’ятник Т.Г.Шевченку в Сигеті	Меморіал жертв комунізму

Час сказати про гроші. Як відомо, Румунія, хоч і член ЄС, до єврозони їй далеко. Тому тут ходить національна валюта – румунський лей (міжнародна кодифікація чомусь RON). Купюри – досить гарненькі із прозорими “віконечками” та приємні на дотик – бо зроблені… з поліетилену. Курс, трішки нижчий ніж в польського злотого, то ж, хто звик до сприйняття цін в польських склєпах – все дуже порівняно. Ціни в принципі невисокі, часто, як і в Польщі навіть нижчі за наші. Але от обмін валют…. Я чесно, хотів було запастися трішки леями ще в Україні. думав. ну в Солотвино ж має бути. Але обмінники в Солотвино, окрім звичної трійці валют пропонували на обмін ще… угорські форінти. Леїв немає (хоча як потім я з’ясував, їх охоче приймають в солотвинських магазинах). Обміну поблизу кордону з румунського боку – немає. Біля залізничного вокзалу (як то мало би бути за нашою звичкою – немає). Довелося бігти аж в центр Сигету, щоби знайти банкомат. Обмін валют знайшов пізніше – української гривні (як то, скажімо в Польші в тому ж Перемишлі чи Ярославі) не пропонують. То ж зважайте, що потрібен час на обмін чи пошук банкомату, якщо ви плануєте десь їхати далі.

Отже, для першого знайомства можна обмежитися і Сигетом, але, як маєте час та натхнення варто поїздити трішки регіоном.
Тут звісно виникає питання, як дістатися того чи іншого пункту громадським транспортом.
І тут вперше в закордонних поїздках я стикаюся з проблемою. Перед від’їздом гарно проштудувавши інет я склав такий-сякий план. Але… Не вірте інету!!! Тут це геть не той варіант. Є такий сайт autogari.ro – так от, або час відправлення геть не той, або таких рейсів не існує В ПРИНЦИПІ :) Навіть розклад руху маршруток на сайті-візитівці visitmaramures.ro не відповідає дійсності. Варто мати на увазі, що кожна автофірма-перевізник у великих містах має власну автостанцію. То ж якщо ви дісталися Сигету, не поспішайте засмучуватися, що на автостанції Autogara-Tur, що прямо поряд з залізничним вокзалом, є рейси тільки до центрів жудеців Бая-Маре та Сату-Маре, пройдіть далі на схід 200 м, буде інша автостанція – Autogara-Jan, звідки багато місцевих рейсів . Ну як багато… Розкладу ніде немає. Касирша у віконці може вам на папірці написати найближчий. Перон великий. Стоїть купа бусів і великих автобусів. На всіх таблички… з рекламою перевезення до Англії (у них то популярно, як і у поляків, я так розумію). Але ж табличку власне маршруту вони мають за звичку вивішувати, коли водій завів двигун і вже рушає :))) Причому табличка вказує лише кінцевий пункт маршруту… Коротше, доводиться бігати по бусах, і запитувати. чи він бува не їде туди, куди вам треба. Щодо розкладів ще окреме питання – при мені від’їхало одночасно один за одним автобус та бус на Poienile Izei (таке село в Марамуреші, відоме своєю церквою зі списку ЮНЕСКО). Можливо вони їдуть різними маршрутами, проте на борту мали по 3 людини. Який сенс в один час? Але румунам видніше. Тому, якщо плануєте подорож за межі Сигету – рекомендую відразу пройти на автостанцію і дізнатися розклад, а вже потім планувати подальший маршрут.
Інша сторона медалі – повна плутанина з громадським траспортом компенсується розповсюдженістю тут автостопу. Тут не тільки радо підберуть вас на трасі і швидко довезуть у потрібний (якщо по дорозі) пункт, а навіть самі зупинятимуться і пропонуватимуть підвезти. Досить комфортне добирання. Але то кому як, звісно :)
Хоча загалом Румунія приємно здивувала, заперечивши “аксіому” про “країну циган”. Якщо брати до уваги, що гамірні, брудні та безцеремонні циганські табори мене переслідували все добирання від залізничного вокзалу в Києві і аж до Солотвина, то в Румунії циган немає ВЗАГАЛІ. От тільки перейшов Тису, і цигани щезли. Звісно, надміру смугляві та чорняві мені зустрічалися повсюди, але вони не поводили себе як наш ромський табір. Себто взагалі ніяк не вирізнялися серед оточуючих. Всі люди доволі чемні і приязні. Як на мене, боятися нічого взагалі.

То ж наступним пунктом після Сигету пропоную дістатися одного з надпопулярних туристичних місць в Румунії. Ні, Дракула тут ні до чого. Мова йде про Веселий цвинтар (Cimitirul Vesel) в селі Сепинца (S?p?n?a).
Його історія починається з 1935 р., коли місцевий столяр Йоан Петраш вирішив посміятися над смертю та зробив перший надгробок з веселою епітафією про померлого з не менш веселим малюночком. Відтоді пішла традиція встановлення таких надгробків.
Тепер Сепинца приваблює натовпи туристів. Старі поважні британські пенсіонери радо скачуть з селфі палицями серед барвистих надгробків, поряд двоє робочих копають свіжу могилу, безутішна вдова у чорній хустині прийшла проконтролювати хід робіт. То життя, нічого протирічного.

До речі, вхід на цвинтар платний – 5 леїв, хоча, якщо вам шкода таких грошей (цілих 30 грн.), можна подивитися і з-за паркану :)
На самому кладовищі стоїть величезна досить цікава в архітектурному плані так і в барвистості церква, а перед його парканом – велике розп’яття виконане в тому самому стилі, що і надгробки.
На Опенстрітмапз показують і Cimitirul Vesel-2, що знаходиться на околиці села. Відвідувати сам 2й цвинтар ІМХО потреби немає – там є трішки таких самих надгробків, але в цілому нічого цікавого, зате дорога до нього дуже мальовнича.

Крім того Сепинца славиться не тільки своїм цвинтарем – в 1 км від села в напрямку Тиси (і відповідно кордону з Україною) серед лісу знаходиться відроджений монастир Пері – заснований 1391 року (M?n?stirii S?p?n?a-Peri), який був резиденцією мармороських єпископів, і де вперше було перекладено і видано “Євангеліє” румунською мовою. Монастир відроджений не на тому самому місці, але максимально наближеному до нього, в лісі на лівому березі Тиси, позаяк первісне місце лишилося на правому березі… в Україні (Peri – румунська назва села Грушово, що між Тересвою та Солотвином).
Відновлений монастир збудували з дерева в давній мармороській традиції 1998 року. Англомовна Вікіпедія стверджує, що дзвіниця монастиря, заввишки 78 м є найвищою дерев’яною конструкцією у світі!!!

Сепинська пастораль	дзвіниця монастиря Сепинца-Пері

В Сепинці серед атракцій також є будинок-музей Йоана Петраша – того самого столяра. що приніс селу всесвітню популярність, до нього від Веселого цвинтара ведуть вказівники, та кіркут (єврейський цвинтар з характерними кам’яними надгробками-мацевами), проте останній я вже не шукав, цього багато і в західній частині Неньки.

Натомість не затримуємося в Сепинці, а прямуємо назад в Сигіт. і далі до села Бирсана (B?rsana), одного з 8 населених пунктів Марамуреша, де збереглися старі автентичні дерев’яні церкви так званої мармарошської готики (Biserici de lemn din Maramure?), 1999 року включені до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.
Однією з цього списку є дерев’яна церква Введення Пресвятої Діви Марії (Biserica Intrarea Maicii Domnului ?n Biseric? din B?rsana) 1711 року побудови.
У церкві нині музей, можна зайти і оглянути старовинні настінні розписи, однак, як і в інших церквах такого типу фотографування строго заборонене, що викликане передовсім тривогою за збереження розписів від дії фотоспалахів та іншого агресивного освітлення.

Церква Введення Пресвятої Діви Марії

Бирсана – гарний варіант відвідати церкву зі списку ЮНЕСКО, позаяк на південній околиці села є ще один цікавезний об’єкт – монастир в Бирсані (M?n?stirea B?rsana) з купою дерев’яних будівель, виконаних в традиційному мармарошському стилі.

Тут же дізнаюся ще один незнаний мною факт про цю країну. Виявляється – церковною абеткою в Румунії є кирилиця, всі розписи в церквах (включаючи нові) кирилицею. Та і власне латиниця в цю країну з мовою з групи романських прийшла лиш в 19 ст. Втім, латинська абетка в румунській мові досить складна для прочитання непідготованою людиною. От скажіть як в слові з трьома буквами “а”, можна вживати 3 різні голосні звуки? Наприклад, згадана вже S?p?n?a читається як “Сепинца”. Не знаю, як самі румуни, чи не плутаються, і чи то чолов’яга який підвозив мене від села до автостанції в місті, і визвався мені допомогти взнати, коли маршрутка на Бирсану (все на мигах, бо на моє “ду ю спік інгліш?” він парирував “пар лє ву франсе?”) – на листочку він написав Birsana (хоча вірно – B?rsana) – просто хотів, щоби я правильно прочитав, чи сам не знає як писати правильно і пише “на слух”. Але у будь-якому разі, коли плануєте подорож – варто вивчити, як звучать назви начелених пунктів та місцин правильно.

Монастир в Бирсані	настінні написи кирилицею

Щодо монастиря, церков ЮНЕСКО і т.д. Звісно, можна поставити собі за мету об’їздити всі монастирі та села. де є пам’ятки ЮНЕСКО, можна навіть більше. Ця дерев’яна готика є повсюди.

мароморошська готика з с. Онцешті (Once?ti)

Але під кінець подорожі я вже став жартувати – якщо ви хочете набити собі оскомину у дерев’яному зодчестві – їдьте в Марамуреш. Бували біля унікальних, всього 5х (6ти взагалі-то) збережених храмів “дерев’яної готики” Хустської долини? так от – в румунському Марамуреші такого – греблю гати. Щось (надто старе) в списку ЮНЕСКО, щось – більш молодше – в національних пам’ятках. а в інших місцях нині за моду виганяти новісіньку дерев’яну бісеріку (церкву) – хмарочос (найвищу. найстрункішу і т.д.) – привіт нашій Стеблівці… Я не зміг з’ясувати, звідки гроші для такої розкоші, але здається. то почалося ще з падінням комунізму, тобто не гроші ЄС.
Архітектурні традиції тут дуже люблять і поважають. Часто по селах можна побачити новенькі хайтекові котеджі, що ховаються… за традиційними різбленими дерев’яними воротами з дашком.

будуються такі ж нові храми	традиційні мароморошські ворота

Щодо людей. Як вже згадував – досить милі та приязні. В цілому (як вже десь чув) – румуни ментально дуже близькі до нас, українців. Приміром так само люблять випити пива після роботи в придорожній забігайлівці :)
От тільки вівці видають все, їх тут повсюди :)

Щодо подібності з українцями – такі ж трішки неохайні, часто можна побачити кинуті пляшки та обгортки просто на тротуар, а чи викинутий недопалок з вікна авта на дорогу. Але загалом тут все ж чистіше, аніж у нас. Особливо цей контраст відчувається на порівнянні неохайного та безалаберного Солотвина і причепуреного Сигета.
Проте і тут цілком нормально повісити сушитися килим… на меморіальну плиту закататованих в комуністичній вз’язниці. Нє, ну а шо?..

типовий мармарошський пасторальний краєвид	у нас теж так вміють

Вівці та коні. Їх тут повно всюди. Коні, як правило, запряжені в вози. Так і їздять ними вузькими але рівненькими дорогами, створюючи незручності для автівок, та здобрюючи єесівський асфальт свіжим навозом :) Дороги між містами – чудові. Правда вузькі. Але тут дякувати ЄС – новенький і ідеально рівненький асфальт. В містах та селах – таке собі, але порівняння з Україною, явно не на користь Неньці. Проте, все ж пильнуйте, я, за звичкою, перетнувши кордон ЄС і задерши голову, легше двічі не вивихнув собі ногу та тротуарах Сигету.
Як вже зайшла мова про автівки – за спостереженнями – кожна 6та – з правим кермом. Ніхто тим не морочиться. А чи справді багато хто працює по Англіях, звідтам і жене авто.
Залізниця тут теж доволі екзотична і надто шумна. До речі, раніше дістатися Марамуреша можна було і електричкою, яка курсувала між закарпатською Тересвою та румунським селом Кимпулунг-ла-Тіса (C?mpulung la Tisa), проте зараз прикордонний перехід закрито начеб-то з ініціативи румунської сторони, хоча інфраструктура ще ціла. Можливо у зв’язку з безвізом та зростанням потоку він відновить свою роботу. Тим більше, до Сепинци буде добиратися скорше :)

такий транспорт ще досі популярний в мароморошських селах	залізниця виглядає трішки краще ніж так

Щодо проживання – в цій частині країни не дуже склалося з дешевими хостелами, то ж найкраще зупинятися в приватних садибах які тут кличуть пансіонами (pensiunea) – в сенсі великих будинків. де живуть і господарі, і облаштовані як правило двомісні кімнати з окремим входом, санвузлом і всіма іншими зручностями. Стандартна ціна такого двомісного номера 25 євро в еквіваленті. На двох трішки дорожче, ніж європейський хостел, але ж значно комфортніше. Єдина незручність як у всіх садибах такого типу – господарів може не бути вдома. доводиться їх видзвонювати (добре, що у прибережній до Тиси смузі вітчизняні оператори працюють на ура :). Інше питання – як господарям пояснити, що ви їх вже чекаєте біля дверей? :) Жестів та калькулятора нажаль по телефону не видно :)
Цілодобова рецепція присутня в готелях в Сигеті чи Бая-Маре, але ціна там стартує від 30 євро за одномісний номер. Хоча. за великим рахунком, якщо питання стоїть про відвідини пропнованого маршруту – переночувати можна і в Солотвині, наступного ранку знову повернувшися до Румунії – ще вам одна перевага безвізу ;)

В цій статті я спеціально не торкався іншого способу відпочинку в Марамуреші – що стосуєтсья високогірних регіонів, зокрема Мармарошських Альп та масиву Родна (найвищого в Східних Карпатах), гірських лиж (курорт Борша), подорожі вузькоколійкою з Валя Вишеулуй. То тема для окремої частини.

В цілому країна досить колоритна та цікава. Хочеться їхати ще. Слідкуйте за новинами ;)

Інші статті цієї ж серії:
Подорожуємо без віз. Частина 1. Закерзоння
Подорожуємо без віз. Частина 3. Будапешт