Під нинішні тріскучі січневі морози згадався ще більш холодний та екстремальний січень 2006 року. Того січня у мене випало декілька несподіваних вихідних, в які я запланував похід в гори. Проте несподівано втрутилася погода, інет і телебачення з усіх усюд трубили про рекорди мінімумів температур. Тому вирішили все ж не ризикувати, жеби не завдавати клопоту рятувальникам вивозити “підсніжники” навесні. Але ж, гадаю, кожному знайоме те паршиве відчуття, коли доводиться здавати залізничні квитки, той печальний символ нереалізованої подорожі. От і я не втримався і просто замінив квиток на Франківськ квитком на Хмельницький, вирішивши проїхатися хоча би до Кам’янця.
Далі буде невеличкий фотозвіт з прогулянки морозним Кам’янцем. За якість фото даруйте – скановано з негативів неякісним офісним сканером.
У Хмельницький я прибув ще затемно в 5-й ранку 24 січня 2006 року. Як вже потім я дізнався, саме в той день на Західній Україні було зафіксовано історичний мінімум за всю історію спостережень (на рівні аналогічно холодного 1954 р.) температури для січня -28,3 градуси. Було зимно, але особливого дискомфорту я не відчув, оскільки у нас така низька температура вже трималася кілька день. Від залізничного вокзалу одразу взяв таксі і поїхав на автовокзал. Всю дорогу таксист розповідав, як він не міг рано завести авто, і що таких морозів ще не бачив…
На автовокзалі я придбав квиток на найближчий рейс на Кам’янець і впродовж двох годин слухав повідомлення диспетчера про те, на який рейс переноситься мій, зазначений у квитку… Автобуси один за одним не відправлялися на маршрут “через технічні причини”. Виїхав вже, як вставало сонце. По дорозі в наш “Ікарус” набилося стільки народу, що в принципі мало бути тепло. Але тепло не було. Я так задубів, що вийшов у Кам’янці на першій же зручній зупинці, так і не доїхавши до планованої, розраховуючи краще зігрітися в русі.
Так і йшов спорожнілими вулицями, раз у раз забігаючи у вже відкриті магазини трохи відігрітися. Кав’ярні наразі ще було зачинено, тому мій план комфортної прогулянки “від кав’ярні до кав’ярні” наразі реалізувати не вдалося. Щастям було знайти в якомусь супермаркеті автомат з гарячею кавою…
З часом починаю помічати, що продавці в магазинах якось дивно на мене поглядають… Подивився у дзеркало – так і є – вилитий дід мороз :). Ховаючи носа за комір куртки, потоком гарячого повітря я грів вії, шапку і сам комір, так, що на морозі вони покрилися густим шаром інею.
Так перебіжками дістався Новопланівського мосту. Тут мене чекав перший сюрприз… До слова необхідно сказати, що в поїздку я взяв старенький механічний плівочний Зеніт ЕТ з Геліосом 77 М-4, цифровики ж бо на такому морозі експлуатувати досить стрьомно. Фотоапарат мене не підвів. Єдиною проблемою і вже згаданим сюрпризом був задубілий на морозі кофр фотика з шкірзаму. Він навідріз відмовився відкриватися, довелося його довго відігрівати.
В каньоні побачив основну цікавинку морозного міста – потічки, що спадають водоспадами по стінах каньону в Смотрич замерзли величними льодовими стовпами… Раніше таке доводилося бачити лише, як у нас на вулиці взимку прорвало водонапірну башту :)
І якщо до мосту перехожих, що поспішали на роботу, ще можна було побачити, у старому місті було тихо і безлюдно. Лише одинока бабуся швидким темпом перетнула Польський Ринок, тягнучи щось на санчатах.
Зайшов в магазин з несподіваною для продавщиці метою – “можна я у Вас тут плівку в фотоапараті поміняю”
Біля Тринітаріїв нарешті знайшов першу відчинену кав’ярню, вірніше не кав’ярню, а якусь забігайлівку, та мені було все одно. Господар, що тільки відкрив свій заклад і намагався його нагріти, тягнучи дрова на кухню, був мені відверто здивований. Певно не чекав, що за такого морозу до нього хтось припхається.
Я замовив чаю, чим ще більше засмутив господаря – певно тут як правило беруть по 100 грам (по секрету – фляга з коньячком була у мене із собою ;) ).
Зігрівшись я пішов далі – на замок. Чи бачили ви таке, щоби у Старій фортеці не було ні душі? Не бачили? Вас дратують натовпи туристів? Ну то беріть з мене приклад :) Які там туристи, замок хоч і було відчинено, жодної душі з персоналу не було видно (як я потім з’ясував, всі вони тулилися біля електрокамінів у приміщені музею).
Тому я лазив де хотів, час від часу лише зазираючи до теплої вбиральні чи музею. Зігрітися і перезарядити плівку.
В музеї окрім змерзлих працівників побачив ще таке:
Трохи сумно переглядати ці фото тепер…
Відвівши душу і позаглядавши у всі шпаринки, я пішов назад у місто, не забувши завітати у кафе “Під Брамою”. Звідти спустився до Смотрича, виявивши, що на диво, вода в річці замерзла не повністю
чи то швидкість течії, чи інші невідомі мені фактори залишали добру частину потоку не під кригою
Після “Під Брамою” мені стало геть тепло. В принципі і сонце було високо, і трохи нагріло повітря, і я прийняв з півфляги коньяку… Подорож мені відверто подобалася :)
Я посунув назад на Польський Ринок радіти сонцю і життю
Так ще довго блукав середмістям, все ж боячись відходити далеко від цивілізації, раз у раз забігаючи у принагідні кнайпи зігрітися
Тільки біля Кушнірської брами трохи затримався. Вже дуже хотілося мені зафотографувати автівку, що заїжджає в браму. А позаяк автівок м’яко кажучи було мало, стояти мені довелося довго
Ще була прогулянка до Вірменського костелу і блукання старим містом до заходу сонця
Поїзд був пізно увечері і я мав надію пофотографувати нічне місто
Але з тим не склалося. Певно навантаження на електромережу було наднормовим, і не те, що не ввімкнули підсвітку, горіли лише поодинокі ліхтарі
Швидким темпом я пішов на вокзал…
