Файне місто Сміла

Порівнювати третє за розміром (70 тис.мешканців) місто Черкащини з Тернополем, звичайно ж важко. Але декілька спільностей вони таки мають. Сміла була заснована практично одночасно з Тернополем – всього на 2 роки пізніше (у 1542), хоча рік заснування тут звісно не важить, ні в кого те не викликатиме жодних асоціацій. Головна ж подібність – величезний став практично у центрі міста. На необізнаного туриста як у Тернополі, так і у Смілі то справляє враження. Має Сміла і свою церкву над ставом, хоча і значно новішу аніж Надставнинська. Але про неї згодом. В іншому Сміла, яка як місто офіційно налічує свого віку менше століття, мало чим схожа на «Файне місто».
В цілому Сміла рідко у кого асоціюється з туризмом, хіба тільки проїздять повз неї мандрівники, прямуючи до сусідньої Кам’янки. Втім таке ставлення до туристичного потенціалу Сміли багато в чому є хибним.

вечір на Тясмині

Але почнімо з історії. Як вже зазначалося офіційним роком заснування Сміли вважається 1542 р. Тоді новостворена нереєстровими козаками слобода на річці Тясмин отримала назву Яцькове-Тясмино (згодом – просто Тясмино). І лише з першої половини 17 ст. містечко стало називатися Сміла.
Про походження назви оповідають декілька легенд. Всі зводяться до сміливої дівчини (Смілої чи Смілихи) яка або ж провела князівську дружину відомою тільки їй стежкою через Ірдинські болота, що оточують сучасну Смілу, або ж сама очолювала загін повстанців проти іноземних гнобителів (тих же татар чи ляхів)… В результаті ворог був вщент розбитий, але Сміла загинула, в неї влучила ворожа стріла…
Легенда знайшла своє відображення на гербі міста – на зеленому полі дівчина у срібному вбранні із золотою косою тримає над головою зламану стрілу як символ перемоги добра над злом…

герб на міській раді	герб на будівлі вокзалу станції Шевченка

У 1633 році слободу Тясмино купує Конецпольський, саме за володіння цього знаного роду невеличке село перетворюється у містечко Смілу у 300 дворів та 2 тис. населення.
За часів Хмельниччини Сміла стає сотенним містечком Чигиринського полку. Короткий період ним володів Виговський, але 1660 року Олександр Конєцпольський отримує Смілу у власність знову.
У 1742 році містечко купує князь Ксаверій Любомирський. Тут він зводить дерев’яний замок, який простояв, доки його не спалили гайдамаки. 1773 року останній король Польщі Станіслав Август Понятовський надає місту Магдебурзьке право, але то мало допомагає розвиткові містечка.

десь там на пагорбі стояв замок Любомирських

Хоча Коліївщина фактично вже була придушена, Любомирський від гріха подалі вирішує цю власність продати. 1787 року (коли ще Правобережжя формально належало Польщі) Смілу купує фаворит Катерини ІІ князь Григорій Потьомкін. Вартість угоди склала 2 мільйони карбованців плюс якісь землі у Білорусі, як на мене на ті гроші досить таки пристойна плата, тим паче рахуючи, що ринкову ціну маєтностей гайдамаки значно підскоротили. Втім Потьомкін платив не з власної кишені, астрономічні ж бо витрати з бюджету на сумнівні оборудки чи відверто на власні потреби – річ звична ще з тих буремніїх часів.

у парку Самойлова

По смерті князя Таврічєского його майно успадкували родичі. Сміла дісталася сестрі Потьомкіна – у заміжжі – Самойловій. То ж 1793 року, того самого, коли Правобережжя відходить Російській імперії, новим власником Сміли стає граф, генерал-прокурор Олександр Самойлов. Маєток відходить йому на певних умовах – сім’я Самойлових виховує позашлюбну дочку світлішого князя та імператриці Катерини ІІ – Єлізавету Григорівну Тьомкіну.

від Самойлова лишився чудовий парк на березі Тясмина

Про те якою саме людиною був Самойлов, історія мовчить. Відомо лиш одне – господар з нього був нікудишній. Сміла, яка того ж 1793 року стала повітовим цетром, але вже за рік поступилася більш потужним Черкасам, стала швидко деградувати в просте село. Можливо би зараз ми і мали на місці третього за розміром міста Черкащини ще одне велике село, як згодом таким селом став наприклад Жаботин, якби не донька Самойлова – Софія Олександрівна. Вона вийшла заміж за Олексія Олексійовича Бобринського… То ж 1821 року новим власником Сміли стає граф Бобринський.

Портрет Олексія Олексійовича Бобринського пензля Ромбауера (1821 р.) та пам’ятник О.О.Бобринському у Києві (стояв на місці пам’ятника Щорсу)

А роль знатного роду Бобринських у розвиткові Сміли переоцінити важко.
Але спочатку про походження роду. Батьком нового власника був такий собі Олексій Григорович Бобринський – син Григорія Орлова та… знову імператриці Катерини ІІ. Позашлюбний син звісно не міг розраховувати а ні на прізвище Орлов, а ні тим паче Романов. За переказом новонароджений малюк отримав своє прізвище від матері. Коли його їй принесли, замотаного у боброве хутро, вона вигукнула: «Богу слава – життя тобі». Згодом цей девіз і зображення бобра стали композиційними елементами родового герба новоствореної дворянської фамілії.

родовий герб Бобринських

Отже онук одного фаворита Катерини ІІ (та власне і її онук) одружився на племінниці іншого фаворита, увійшовши таким чином у власність об’єкту нашої оповіді.
З цього моменту для Сміли почалася пора динамічних змін. Олексій Олексійович Бобринський був людиною непересічною, заповзятою і талановитою. У той час до Російської імперії цукор імпортували з Куби. Вартість тростинникового заокеанського цукру звичайно не могла бути низькою. Тоді фунт (трохи більше 400 г) коштував 2 карбованці! Стривайте, не іронізуйте, нинішня ситуація з цукром хоча і подібна, але у перерахунку на зрозуміле мірило вартості тоді 1 кг цукру коштував 1 корову!
Бобринський зацікавився практикою виготовлення цукру з цукрового буряка у Бельгії, і, досконало вивчивши технічну сторону питання, збудував перший цукровий завод в імперії.

ріг Рафінадного бульвару і Артема. Неподалік цього місця і починалася історія Сміли промислової

Помилився він в одному. Місцем локації заводу та посівів цукрової сировини було обрано родовий маєток (подарований ще Катериною ІІ) у Тульській губернії. Але там буряк не встигав визріти та набрати потрібну цукровість. Та заповзятий граф рук не опустив. Завод розбирається і за відсутності залізниці на конях та волах перевозиться у Смілу.
Саме тут 1838 року постає перший в Україні цукровий завод! І саме тут Бобринського чекав успіх. Ціна цукру власного виробництва скоротилася до 13 копійок за фунт (тобто у 15 раз)!

перший в Україні цукровий завод	десь тут стояв палац Бобринських

З тих часів містечко стало швидко рости. Поряд з першим заводом будується рафінадний завод, мережа цукрових заводів також зводиться по всіх українських володіннях Бобринських.
Однак започаткування та розвиток цукрової промисловості – не єдина заслуга Бобринських. Інше їх починання, якому має завдячувати Сміла – то будівництво залізниць. Ще Олексій Олексійович був фундатором будівництва першої залізниці в імперії, яка з’єднала Петербург із Царським Селом. Однак втілити мрію батька про сполучення своїх цукрових заводів із Черкасами (для виходу до Дніпра) та іншими ринками збуту вже довелося сину – Володимиру Олексійовичу.

на пероні Південного вокзалу станції ім.Т.Шевченка

Початковий план будівництва Фастівської залізниці, яка мала з’єднати Фастів із Знам’янкою лишав Смілу далеко обабіч. Але Смілі пощастило вдруге. Справа в тому, що Володимир Олексійович Бобринський був… міністром шляхів сполучення Російської імперії, то ж залізниця пройшла там де треба – повз цукрові заводи Бобринських, тоді ж збудували і потрібне відгалуження до Черкас.

	декор будівлі Південного вокзалу

Головна ж для Бобринських залізнична станція збудована була 1876 року на вільних землях далеко за тодішнім містечком (формально ще 1900 року а ні економія графів Бобринських, а ні цукрові заводи, а ні залізнична станція не належали до містечка Сміла, рахуючись окремими присілками Смілянської волості). І нині багато хто скаржиться про незручне місце розташування залізничного вокзалу у Смілі (хоча нові мікрорайони поглинули його і знаходиться він таки в місті). Станція була названа на честь власників – Бобринська, і включала не лише вокзал, але і ремонтні майстерні і інші господарські будівлі, та й навіть готель.

приміщення Південного вокзалу

У 1930-х «по многочіслєнним просьбам трудящіхся» станцію Бобринська перейменували на ім.Т.Шевченка. І нині вона носить ім’я великого поета, але помножена на місцеву звичку називати станцію Шевченкове, це іноді створює досить досадні непорозуміння та незручності (у Харківській області існує станція Шевченкове-Південне. Та й спробуйте на сайті Укрзалізниці у пошуковому запиті з першого разу правильно набрати назву станції). Вся справа в тому, що тоді ж 1876 року на гілці на Черкаси ближче до центру містечка було споруджено залізничну станцію Сміла, яка існує і нині.

декор будівлі Південного вокзалу	на пероні

Окрім власне цукрових заводів та залізниці Сміла завдячує Бобринським і розвитком соціальної інфраструктури. Їх коштом у містечку було споруджено технічні класи, чоловіча і жіноча гімназії, лікарня… Нащадки Олексія Олексійовича Бобринського продовжували справу батька. Щоправда один з них – Олексій Олександрович – обрав інший життєвий шлях, ставши відомим археологом. Хоча справедливості варто зазначити, що в сєм’є нє бєз урода. Георгій Бобринський з окупацією 1914 року російськими військами Львова стає генерал-губернатором Галичини. В історію він увійшов репресіями переважно проти… українського населення.

в центрі міста	рибалка на міському ставі

Але повернімося до предмету нашої розповіді.
Економічний злет Сміли наприкінці 19 ст. можна охарактеризувати такими показниками: 1879 року 9 підприємств Сміли виробили продукції на 4 млн. карбованців, тоді коли 79 підприємств Києва – лише на 3 млн. На початку 20 ст. два Смілянських цукрових заводи виробляли до півтора мільйони пудів цукру (нині – втричі менше), населення містечка протягом другої половини 19 ст. зросло у п’ятеро до 20 тис.мешканців.
Сміла з маленького містечка, заселеного переважно селянами, фактично перетворюється на потужне промислово розвинуте місто. Але лише де факто. Де юре вона лишається містечком Черкаського повіту Київської губернії.

у парку Самойлова

Звичайно Бобринські були не надто зацікавлені у перетворенні Сміли в повітовий центр і наданні їй міського самоврядування, цим би вони змушені були поступитися владою, містечковими землями і т.д. Проте навіть і після революції це питання суттєво гальмувалося бюрократами у Черкасах, Києві та Кременчуці (із створенням Кременчуцької губернії).

фрагменти старої забудови		Покровський собор

В обласному архіві збереглася доповідна записка Смілянської ради робочих і червоноармійських депутатів початку 1920-х років. Наведемо лише декілька тез з того документу, щоб проілюструвати напруження боротьби Сміли за статус міста.
«Борьбу Смелы о выделении ее в город – уездный или в заштатный – можно считать исторической»
«…удушение Смелы Черкассами в смысле парализования все начинаний местного и окрестного характера…»
«Уездная партийная конференция выявила тенденцию удержать Смелу в сфере своего влияния во чтобы то ни стало, обвиняя смелянских партийных и прочих деятелей в сепаратизме, самостийности и проч. семи смертных грехах»
«Промышленные и хозяйственные центры заключаются в 3 вышеупомянутых заводах [цукровий, рафінадний, машинобудівний] и железно-дорожном узле ст.Бобринской, связывающих ее с правобережной и левобережной Украиной, т.е. с Киевом, Кременчугом, Екатеринославом и Харьковом, и депо, т.е. мастерских по починке и ремонту паровозов и вагонов, крупного квалифицированного рабочего центра, нисколько не совместным с понятием о деревне»
«это положение вынуждает Смелу кричать о том, что она больше не может жить в такой затхлой атмосфере, где ей отводится едва заметная отдушина для всех областей ее жизни».

В решті решт боротьба Сміли увінчалася успіхом. З адміністративно-територіальною реформою в Україні 1923 р. Сміла стала районним центром Шевченківської округи. У 1926 р. їй надано статус міста районного, а згодом і обласного значення.
В радянський час Сміла розвивалася переважно як центр машинобудування. Основним підприємством міста став радіозавод, згодом названий «Орізон». Хто пам’ятає часи тотального дефіциту, певно пригадає хріновенькі, але більш доступні однойменні телевізори. То офіційна але досить незначна продукція Смілянського радіозаводу, адже він був орієнтований переважно на ВПК, виготовлення систем навігації, наведення тощо.

Загальний розвал 90-х неабияк зачепив Смілу. Обсяги виробництва скоротилися на 70%, населення більш ніж на 10%. Проте і зараз місто лишається одним із основних промислових центрів Черкащини та головним залізничним транспортним вузлом області.

руїни кінотеатру Комсомолець	один з монументів ВВв	на місці маєтку Бобринських

А тепер про ті атракції, які можна побачити в Смілі.
Певно найголовнішою з них є Успенський костел. Знаходиться він ліворуч від дороги на Кам’янку у парку колишньої садиби Самойлова над р.Тясмин.

костел Успіння Богородиці

Цікаво, що історія будівництва римо-католицьких храмів хоча і була започаткована ще Любомирськими, але вони спромоглися лише на невеличку дерев’яну каплицю св.Варвари. 1783 року Любомирський подарував ділянку землі ченцям ордену капуцинів. Але монастир розвивався лише за кошти від служб та пожертв прихожан. Любомирський хоч і зобов’язався будувати монастир власним коштом, особливо не переймався тим. З продажем Сміли Потьомкіну капуцини забралися геть. Збудований ними дерев’яний костел стає парафіяльним. Але світлійший князь, будучи православним, перший перейнявся будівництвом нового костелу, заповідавши щорічну виплату смілянською економією на користь костелу 100 срібних рублів. Щоправда цей заповіт був суто формальним «на словах», що згодом призвело до судової тяжби між ксьондзами та одним із спадкоємців князя – пана Енгельгардта. Енгельгардт суд виграв, щоправда інші спадкоємці, зокрема Самойлов, волю князя виконували справно.

елементи декору костела	костел вид з боку вівтаря

Саме Самойлов був ініціатором і головним спонсором будівництва нового костелу у 1805 році. Однак новий костел дуже скоро занепав і почав руйнуватися. Вже 1820 року за описом ксьондза Маврикія Дзеконського цей костел, складений з соснових брусів дуже погнив, дах протікав у багатьох місцях.
1827 року постав новий мурований костел,збудований коштом колишнього хорунжого військ польських Антона Совецького. Костел Успіння Пресвятої Діви Марії зберігся і до наших часів. Ця велична прямокутна у плані будівля в неокласичному стилі з красивим фасадом, оздобленим едикулами, розетками та колонами тосканського ордеру, з двома вежечками вражала смілян. В інтер’єрі храм був ще величнішим, це відчуття створювали два великих образи, написані чудовим живописцем Пашковським, чотири позолочені колони головного та по дві бічних вівтарів… Сучасник писав: «Україна не має жодної іншої святині, яка при цих розмірах і коштах могла б рівнятися з нею стилем будівництва».

До 1930-х років костел лишався діючим, потім був закритий, використовувався під зерносховище. Тоді ж башточки та купол було розібрано. Під час війни там було влаштовано Преображенську церкву, вона діяла і деякий час по війні, коли була перетворена на районний будинок культури. 1990 року рішенням Черкаського облвиконкому будівля колишнього костелу була взята під охорону, а 2000 року повернута у власність римо-католицької громади. Через 2 роки там сталася велика пожежа. Костел ремонтується і досі. Нині вже відновлено знищений купол та вежечки, проте і досі костел огороджено високим парканом за який (як і всередину до костелу) можна потрапити лише по неділях, коли проводиться служба.
Поруч, також за парканом, зберігся будинок ксьондза, який зведено у 1880 році.

будинок ксьондза

Успенський костел стоїть посеред міського парку – колишнього парку маєтку Самойлова. Він був реконструйований у 1980-му і має досить пристойний вигляд. Розміщений парк у двох рівнях – верхній – де знаходився маєток Самойлова, Преображенська церква (зруйнована більшовиками) та Успенський костел – є момеріальним парком. Тут зосереджено масу пам’ятників від могили навідомого солдата і пам’ятнику Лєніну до більш сучасних пам’ятних знаків Коліївщині та Чорнобильській катастрофі. Вглибині парку також розташовані дитячі атракціони. Нижній рівень – до якого ведуть широкі сходи від костелу є наймальовничішим. Система ставів, каналів, ажурних пішохідних містків на березі Тясмину нижче плотини створюють чудові пейзажні композиції. Власне фото свідчать про це краще ніж слова.

Парк Самойлова взимку…

… і восени

По інший бік траси на Кам’янку розміщений вищезгаданий міський став на р.Тясмин. Мені не вдалося знайти відомостей, коли саме він був створений, але на мапі Сміли 1893 р. він вже є.

Над ставом височіє Покровський собор. Він збудований у 1859 році за початковим проектом церкви Благовіщення лейб-гвардії кінного полку у Санкт-Петербурзі. Останню було збудовано 1849 року за значно видозміненим проектом – високі шатрові куполи, кутові глави – мало схоже на первісно задуманий візантійський стиль. Ту церкву було зруйновано у 1929 р., а Смілянська зменшена копія першочергового проекту стоїть і донині.

Покровський собор

Символічно, що нині до собору можна потрапити, пройшовши через ряди смілянського базару…

Покровський собор, вид з ринку

Та повернімося у центр міста. Головною нерелігійною атракцією міста є колишня будівля контори Петербурзького ощадного банку. Нині у цьому еклектичному будиночку розміщено районний краєзнавчий музей. Всередині не особливо цікаво – в тісних 2 залах напхано купу експонатів, що нічим не відрізняються від інших подібних музеїв – опудала тварин, мушлі, камінці, викопні іржаві наконечники стріл, шаблі, гвинтівки, гільзи, снаряди, каски…

колишня контора Петербурзького ощадного банку, нині – краєзнавчий музей

Цікавими є лише старі фото – з часу розвитку Сміли як промислового центру. Та й дві мапи – одна вже згадана мапа – Планъ местечка Смелы Кіевской губерніи Черкасскаго уезда владенія ихъ сіятельствъ графовъ БОБРИНСКИХЪ 1893 року, інша – радянського періоду. Мапи мають вас зацікавити, позаяк ВКФ досі не випустила нової мапи Сміли, очевидно вважаючи місто непривабливим для туристів.

жіноча гімназія

Від музею можна пройтися пішки нинішньою вулицею Свердлова за вказівниками на ст.Шевченка. за пару кварталів ліворуч побачите модернову червону споруду. Вона зведена у 1909-1910 рр. для жіночої гімназії. Нині тут міститься ліцей. Відразу за жіночою гімназією – інша модернова споруда з жовтої цегли, зведена на рік раніше – то приміщення чоловічої гімназії, нині загальноосвітня школа. Навпроти цих двох гімназій у невеликому скверику ще один модерновий будиночок. Нині там міститься школа дитячої та юнацької творчості – особливо цікавим є ажурний навіс над головним входом до будівлі.

чоловіча гімназія	будинок дитячої творчості

Повернувшись у центр повз напівзруйнований кінотеатр Комсомолець – варто повернути на вул.Леніна – забудова вулиці дво-три поверхові будинки, вочевидь збудовані вже по війні. Перші поверхи практично суцільно переобладнані під магазинчики, аптеки та бари – як і скелет «Комсомольця» – ознаки нової Сміли.

Сміла бізнесова

Вулиця Леніна виводить у відокремлений район Сміли, де колись містився маєток та економія графів Бобринських. За будівлями Смілянського машинобудівного заводу та новим супермаркетом «Фуршет» варто не пропустити «солодку» вулицю. Рафінадний бульвар – так вона зветься, адже виводить до місця, де колись Бобринські збудували рафінадний завод.

Рафінадний бульвар

Прямо поруч зі старими корпусами заводу – місце, де колись стояв палац Бобринських (певно питання екологічності тоді мало кого турбувало :)). Буремні часи революцій та громадянської війни не зберегли його. Нині на цьому місці нові будівлі коледжу харчових технологій та стадіон, але за ним збереглися залишки парку маєтку Бобринських. Від парку мало що залишилося – лише великий став з островом посередині, місток через р.Сріблянку… З усіх боків на нього наступають виробничі приміщення та приватна забудова. Далі вище по течії Сріблянки видніються корпуси першого в Україні цукрового заводу.

у парку Бобринських

річка Сріблянка – ліва притока Тясмина

Далі варто пройтися вулицею Артема до вже відомої нам вул.Свердлова. На розі цих вулиць міститься модернова, фарбована у червоне, будівля технічних класів – нині коледж. Від коледжу варто проїхати маршрутним транспортом до станції Шевченка. Маршрутки як правило не обирають легкий шлях, а провезуть вас околицями через новий житловий масив Шевченко обабіч вже згаданого заводу «Орізон» – далі по вул..Богдана Хмельницького, забудованої у повоєнні часи невеличкими двоповерховими котеджиками.

вулиця Артема	технічні класи

Нинішнє приміщення вокзалу станції ім.Т.Шевченка збудоване у 1930-х і реконструйоване на початку 2000-х років спеціально до пуску «Столичного експресу». Тут він робить першу зупинку від Києва. Станція має 2 вокзали – головний – Південний, та менший – Північний відповідно до напрямків руху потягів (Південний – на південь і схід, Північний – відповідно північ та захід)

Паротяг-музей на пероні

На пероні Південного вокзалу стоїть пам’ятник, встановлений до 100-річчя станції. Це паротяг зі старим вагоном. У вагоні влаштовано музей станції Бобринська. В приміщенні головного вокзалу встановлено меморіальну дошку на честь фундатора станції графа Бобринського.
Перед будівлею Південного вокзалу на привокзальній площі – пам’ятник Шевченку.

пам’ятник Шевченку біля залізничної станції його імені	в музеї станції

Про смілянські ж пам’ятники треба сказати окремо. Їх просто маса. Проте не намагайтеся знайти щось за останньою модою оригінального. На кшталт київського Паніковського, жмеринського Бендера, ніжинського огірка чи навіть черкаського вареника і самогонного апарата. Нові пам’ятники всі переважно строгі. Але нових і старих по всьому місту – маса.
Вже згадані меморіали у парку Самойлова доповнюються такими пам’ятними знаками – як до 160-річчя машинобудівного заводу чи 100-річчя смілянського футболу.

пам’ятний знак на честь 160-річяя машбуду	меморіал в парку Самойлова

Самих лише пам’ятників Леніну у Смілі аж 5! Та найцікавішим є той, що встановлений на головній площі міста. На перший погляд Лєнін як Лєнін, тримає кєпку в руках… Та не полінуйтеся прочитати надпис на гранітній плиті біля пам’ятника.

Лєнін на центральній площі	Лєнін у парку Самойлова	пам’ятник 225-й річниці Коліївщини

А написано там таке:
«Москва Кремль Товарищу Ленину 16 марта 1923 г.
Рабочие Бобринского участка Юго-Зап. Железной дороги на общем собрании в день 25-летнего юбилея РКП(б) шлют вождю привет и за революционные заслуги перед РКП(б) и рабочим классом в знак признательности избрали почетным кузнецом главных Бобринских мастерских с оплатой по 10-му разряду. Получаемое жалование будет отчислятся в пользу железнодорожного детского дома №5».
То ж то не просто пам’ятник Лєніну, а єдиний у світі пам’ятник Лєніну-ковалю :)

Наївно зворушливою є скульптурна композиція молодої пари, що встановлена у сквері біля привокзальної площі. Він певно зізнається їй у коханні, а вона сором’язливо опустила очі…

Та найулюбленішим моїм пам’ятником є колісна пара, встановлена біля депо станції ім.Шевченка (біля північного вокзалу). Пам’ятник присвячено 135-й річниці Одеської залізниці, до якої станція відноситься зараз.

Від станції Шевченка можна тримати курс додому, продовжувати подорож в напрямі Кам’янки чи далі Смілянщиною, в якій ще можна побачити багато цікавого та невідомого широкому загалу. Але про те у наступних розповідях.

Дивитися повну фотогалерею міста:

Сміла

Сміла на мапі:

Переглянути Сміла на мапі більшого розміру

Детальніше:

Переглянути Сміла на мапі більшого розміру