Подорож в країну озер та едельвейсів

On 01.05.2009 by admin

Репортик про пройдений разом з ryzhaja1748 та 983 маршрут: с.Ясіня – полонина Драгобрат – г.Стіг (1704 м) – оз.Догяска (Гершаска) – г.Догяска(1763 м) – хр.Апшинець – г.Котел (1771 м) – хр.Урду-Флавантуч – г.Близниця (1881 м) – г.Мала Близниця (1872 м) – полонина Браїлка – прис.Тростянець – с.Кваси

Близниці


Запланований заздалегідь маршрут з Квасів до Усть-Чорної через Свидовецький масив довелося коригувати вже фактично в день старту походу, відповідно до того, як «купа вільного часу» поступово перетворилася лише у півтора дні. Вже сидячи в рахівському дизелі, вирішую таки стартувати з Ясіні, подарувавши таким чином Наталці додаткових 40 хвилин сну в останній день, поки дизель доїжджатиме з Ясіні до Квасів :)
Сиджу в селі біля церкви, чекаю на своїх компаньйонів, які все ніяк не можуть добратися з Ужгорода до Рахова, «бо неділя і всі маршрутки забиті»… Розважаюся «спілкуванням» з місцевим дідом, який вже «такий як треба», тому сипле одними «мєждомєтіями». Із всього сказаного я зрозумів лише одне, що він дуже любить дивитися бокс по телевізору, і вчора хтось комусь там добре натовк пику. Як гарно, коли у людині в житті є якесь захоплення…
Тут же зустрічаю першу групу туристів, які вже повертаються додому. Затарившись пивом у найближчій крамниці, вони повалили на залізничну станцію, але дуже скоро повернулися, бо перший раз взяли «замало»… Судячи з вимови, то були наші брати з-за хутору Михайлівського, мало того, з не звідки-небудь, а з самого «прєкрасного города на зємлє». От якби ще тому «самому прєкрасному городу» трохи культури. Від такої кількості матюків, які генерувала ця кумпанія, ставало зле.
Поки я таки дочекався своїх напарників, блакитне небо почало затягувати темними хмарками, почав накрапати дощик…

Після дощу Вже на Драгобраті він перейшов у справжню зливу. Так під дощем ми і штурмували першу вершину на хребті – г.Стіг. Але біля самої вершини дощ раптом вщух, визирнуло сонце, доводячи, що життя таки прекрасне… За Тисою, в напрямку Петроса та Говерли небо геть просвітилося, відкривши зору далекі вершини, що куталися в білих хмаринках, на протилежному боці сонце виривалося з-за чорних хмар тисячею променів. Згадалися слова відомого фотографа Лі Фроста: «якщо під час фотосесії вас застала негода, вам дуже пощастило…».

Виявилося, що фотоапарат взяв тільки я. Ну що ж, доведеться мені цього разу бути увесь час в ролі доганяючого. Знимкуємося на першій вершині, світить сонечко, виходять колоритні фотки… Ну от, як дійшла черга зафоткатися самому фотографу, сонце десь пропало.

На вершині ми виявилися не одні. Поряд поважно проходжувався сизий голуб. Як він залетів на таку висоту?.. Певно, живе він тут, на Драгобраті. Як висловився Володя – «повно харчів і мінімум конкуренції». Все ж, злітати голубу було важкувато, певно, його крила не розраховані на розріджене гірське повітря.
Вже по сьомій, тре йти. Валимо зі Стогу вниз в напрямі Догяски, сподіваючись стати на ночівлю біля озера. Під зливою стежка розмокла так, що я, не встигнувши зробити і пари кроків, гепаюсь на задню точку в саму багнюку. І мало того, що гепаюсь, ще й проїжджаюсь трохи вниз… Мої нові шорти!.. Далі вже спускаюся по траві, теж слизько, зате падати в чисте.
Згадуючи Лі Фроста

Від Стогу до самого озера Догяски під однойменною вершиною веде такий собі гірський хайвей. Дорога йде майже горизонтально, тому пересуватися нею дуже легко. Чимось то мені нагадало кримські яйли. Так само – йти без проблем, зате ні фіга не видно через край куести, яка задираючись до гори далі різко обривається вниз. Але, оскільки то вихід радіальний, наступного дня ми маємо повернутися назад, і година вже пізня, йдемо цією дорогою.

г.Котел За край «куести» виглядаємо лише раз. Біля Ворожецького кару. Гарне місце, озерця, змійка річечки, що виблискує під променями сідаючого сонця…
Дорогою зустрічаємо словака, який, з його слів, вирішив зробити такий собі сольний трансперехід Українськими Карпатами. Почувши від Наталки рідну мову, хлопець розпливається в посмішці і надалі спілкується тільки з нею. Балакають про Словаччину, Братиславу… Нє щоб поговорити про гори… Ну й не треба… :)
До озера встигаємо ще засвітло. Біля нього – купа палаток, які втім належать одній, дуже чисельній групі мадяр. На відміну від братів слов’ян мадяри не дуже балакучі, проходячи повз нас, лише посміхаються і кажуть хелоу або ламане «добрий день»… Який день, ніч на дворі…

Вода в озері напрочуд тепла… Від бажання скупатися утримує лише купа пиявок.
Мадяри десь роздобули дров. І у них палає ватра. Ми ж обмежуємося пальником, після того як я його придбав, ватр не палю принципово. Бережу природу (добра відмазка, щоб приховати, що мені просто ліньки збирати дрова, рубати їх, розпалювати багаття :).

Надвечір стало дуже холодно. Додаємо до чаю трошки куньячку. Не щастить Володі. Він забув кружку, тому п’є чай з широкої кришки з-під пальника, коньячний спирт, потрапивши до окропу миттєво випаровується. Йому лишається лише запах. Нічого, буває…
Ранок. Встаю як завжди о шостій. В походах не можу довго спати. Мої напарники, також як завжди, спатимуть ще довго. З погодою пощастило, учорашніх хмар зник і слід. Небо чисте і блакитне.
Фотографую, як промені сонця, що сходить, поступово відвойовують у тіні гірські схили і як виблискують крапельки роси. Як вода озера відзеркалює осяяні сонцем гірські схили. Насолоджуюся мелодією сотень дзвоників, яку генерує отара овець.
Ранок на озері Догяска (Геришаска)

Вода в озері знову тепла (що досить таки дивно після холодної ночі). Пиявки теж на місці.
Поступово просинаються і наші, і мадяри. Мадяри всі як один по черзі йдуть до струмка, який впадає в озеро і здійснюють там ранковий моціон. Нє, я ж не проти, я ж сам вмивався і чистив зуби, але щоб мити голову, шампунем, у холодному потічку…
Вирушаємо перші. Вже близько десятої, нам тре встигнути сьогодні до вечора у Кваси. Обходимо озеро, піднімаємося на двогорбу Догяску. Краєвиди, забалдіти…

однойменне озеро з вершини Догяска Зупиняємося на скельному виступі над Ворожеським каром. Велике озеро має напрочуд блакитне плесо. Просто райське місце. Живить його потужний сніжник. Цікаво, розглядаючи згодом фотку кількарічної давнини, помічаю, що розміри та контури сніжника практично ідентичні тому, що на моєму фото. Трохи нижче Великого Ворожеського озера, менше, далі – ще менше. Змійка річки так само виблискує під променями сонця. Воістину – райська місцина.

Але йдемо далі. Вершина Котел (яка на угорській туристичній 500-метрівці, «мапа з чеського серверу» позначена чомусь як Геришаська). Тут нас наздоганяють мадяри, які не надто переймаючись краєвидами валять по дорозі.
Під Стогом нарешті зустрічаємо першу групу співвітчизників. Вони йдуть аж з Яйка-Ілемського, на маршруті вже восьмий день. Практично паралельно з ними піднімаємося на перший жандарм, який окупували наші «давні» знайомі – мадяри, посідавши купкою навколо хреста – місця загибелі молодого хлопця у 1994.

З вершини відкривається чудовий краєвид, добре видно Петрос з Говерлою, які паралельно і плавно спадають у свої передвершини – Говерляну та Пьєтросул. Лівіше «спина» Хом’яка, що сховав голову в землю, Синяк, Довбушанка. Прямо під ногами глибокий кар, маленьке озеро Івор і стрімкі схили Близниць.До всієї нашої чесної кумпанії приєднується хлопець на мотоциклі. Заїхав сюди аж з Ясіні. Мотоцикл звичайний, не спортивний, але полегшений. Щоправда, на Близницю виїхати він вже не ризикує. Валить вниз до Драгобрата. Ворожецький кар

Фоткаємося, стоячи на краю жандарма. Згадується Камю з його екзистенціалістським «чого боїться людина, стоячи на краю прірви?». А може стрибнути?.. Тьху, лізе всіляка дурниця в голову…

Близниці та Жандарми.

На підйомі на Велику Близницю поставили свіженький стовпчик з табличкою – червоний знак оклику на жовтому тлі і надписи – «Скелі, cliffs». Тільки якось цей стовпчик в стороні стоїть, і не має відповідного йому з боку Стогу.
Нарешті найвища вершина на нашому маршруті. Велика Близниця (1881 м). Її теж підписали, вчепивши табличку прямо на тріангуляр. Тут вона названа просто Близницею. Табличка свіжа, але букви латиною вже «попливли».

Жандармерія На вершині зустрічаємо велику групу чехів. Дядечки вже досить поважного віку. Один розпитував мені звідки я. Кажу – «Україна!» (в цих горах іноді почуваєшся як за кордоном, одні іноземці).
– А звідки саме? Кийов?
– Нє, Черкаси.
– А, знаю, то Буковіна…, – чех демонструє свою «обізнаність» в географії України. Втім, якщо чесно, я теж не знаю до якої історичної області Чехії належать, наприклад, ті ж Ческе Будейовіце…
Чехи йдуть з Рахова.
Наша ж поліглот Наталка вже спілкується з ними чеською… Знову вся увага їй… :)
Досить дивно, але (певно вперше) ми не зустріли в горах жодного поляка. Одні словаки, чехи та угорці. Тобто представники тих країн, які колись володіли цими землями. Певно, всі поляки – по той бік старого кордону…

Відпочивши на вершині, валимо вниз у сідловину між Близницями. Милуємося хто «швейцарією», хто «кавказом» (кому що нагадують ці не зовсім типові для Карпат схили та скельні виступи).

Вершина другої Близниці теж підписана. Цілком логічно меншу (на 9 метрів) із сестер назвати малою. Але ж на південь від цієї гори в напрямку Рахова є вершина, яка позначена на мапах як «Мала Близниця» (1567 м). Вчеплена ж табличка на вершині проголошує (Мала Близниця – 1872 м.н.р.м). Втім, яка різниця… Знову насолоджуємося краєвидами, але досить швидко небо затягують хмари, стає дуже вітряно і холодно. Валимо вниз до полонини Браїлка (Браївка). Там обладнане місце для туристичної стоянки (теж нещодавно, дошки ще свіжі) зі справжнім клозетом. з перемички між Близницями

На одному з будиночків така ж жовта табличка з зображенням крану (уявлення про питну воду в очах сучасної цивілізації) і надписом «Вода – 10 м». Але справа в тому, щоби побичити цю табличку, треба пройти повз джерело, або хоча би потічок, який з нього витікає… Але для форми – то потрібно. Сідаємо біля джерела. Не зрозуміло, чи то у нас пізній обід, чи рання вечеря. Назвемо те ланчем, адже вже шоста пообіді.
Спочатку з’явився собака. Маленький такий. За ним ватага дітей з наплічниками. Керівником групи виявився священик з Летичева, католицька церква організувала похід для дітей, що відвідують недільну школу. Це вже закономірно, щоліта я зустрічаю такі групи в наших горах. Як добре, що церква цим опікується. Сам священик, досить активний любитель походів, після цієї групи, залишивши спорядження в Ясіні, зразу планує вести іншу в Ґорґани, потім – в Крим.

На вершині Малої (?) Близниці Микола, так звати священика, дивується, що їхнє містечко знають за межами Хмельниччини. Ну ще б пак не знати, Меджибіж, Кармелюк. Моя остання подорож якраз і була в ті краї. Згадую величний костел в Летичеві… «- Значить Ви проходили повз мої вікна» :)
Вмовляємо їх не штурмувати Близниці сьогодні. Година вже пізня, а з дітьми на ночівлю реально стати лише під Стогом, плюс важкий підйом з Квасів для тих, хто в горах вперше. Тому зупиняються вони тут. Ми ж, обмінявшись координатами, валимо далі вниз в напрямку Квасів.
Перша колиба на межі лісу вільна, можна було би і на ночівлю стати, але невідомо тоді, о котрій тре встати, щоб встигнути в Рахів до пів на дев’яту ранку.

Валимо вниз. Дорога петляє, тому до Квасів вирішуємо йти першою ліпшою стежкою, що падає прямо вниз без викрутасів. Спуск спочатку не дуже крутий, але згодом стає дуже стрімким. Чимось то мені нагадало травневий похід на Кам’янку, коли ми падали вниз прямо бездоріжжям. Тут принаймні є стежка, що вселяє надію :). І хто сказав, що вгору іти важче? Принаймні, не боїшся поїхати на минулорічному листі. Спуск забирає доволі сил, дорогу ми знаходимо вже в присілку Квасів Тростянці. Згори видно Кваси, за Тисою якась чисельна група туристів стала на ночівлю під недобудовиним приміщенням санаторію, може приєднатися до них, але до темноти не встигнемо.
Йдемо селом. Якийсь мілкий собака так зрадів нашій появі, що все намагався схопити мене за литку, відбиватися від нього довелося дуже довго. Аргументи на кшталт «поки ти тут за нами бігаєш, злодії все з хати винесуть» на нього не діяли. Ефективною була виключно палиця, собака злякано відстрибував, щоб знову намагатися нас наздогнати.

Так біг він за нами досить довго, поки під якимось слупиком не задер ногу і з почуттям виконаного обов’язку не пішов геть. Певно саме за тим слупиком були межі його юрисдикції.
Вже поночі зупиняємося на невеличкій галявинці в Тростянці біля потоку…
Підйом рано о 5-й, сніданок, швидкі збори, станція в Квасах, дизель на Рахів, традиційне пиво в Рахові.
Непогано сходили. От тільки едельвейсів так і не знайшли. Правда, не дуже й шукали. Тішить думка, що вони є там, на стрімких схилах жандармів… Набридло їм за старим повір’ям приносити щастя людям, які їх за те просто винищили. То ж хай і живуть там, подалі від людей…
і знову за Лі Фростом

Фотогалерею можна подивитися тут