Маленьке село у північно-східному куточку Черкащини – Мойсівка. Колись то був Пирятинський повіт Полтавської губернії, нині – Драбівський р-н Черкаської обл.
Зараз мало що нагадує про гучне минуле цих місць. Хіба що озеро, більше подібне на ставок, та вона –
Петропавлівська церква, збудована на самому початку 19 ст. (1808 р.).
Це все, що лишилося від колись розкішного маєтку Волховських, який Олександр Афанасьєв-Чужбинський, письменник і фольклорист, друг Тараса Шевченка, називав Малоросійським Версалем.
І причини для того були.
У 1804 р. Волховські тут збудували палац, вишуканість якого вражала сучасників. Навколо палацу був закладений парк, який прикрашали численні статуї, фонтани, альтанки…
Саме тут Тарас Шевченко, якого вперше сюди привіз Є.Гребінка, познайомився з Варварою Рєпніною.
Знаменитим маєток став завдяки великої, почасти надмірної любові власників до влаштування балів та різноманітних розваг, на які запрошувалися поміщики не лише з Полтавської, а і Київської та Чернігівської губерній. Інколи свята тривали по декілька днів.
Особливого розмаху вони набули за останньої власниці Тетяни Густавівни Волховської. Той же ж Афанасьєв-Чужбинський писав: “Збиралося у Мойсівці до двохсот осіб, деякі пани приїздили кількома екіпажами у супроводі численної челяді. Все це треба було розмістити і годувати. Останнім часом господиня була майже сліпа, пристрасна картярка, вона вже не могла грати сама і лише просиджувала далеко за північ біля гравців, тішачи слух свій приємними картярськими вигуками і радіючи з якогось казусу. Бали Т.Г. Волховської були для Малоросії своєрідним Версалем: туди везли напоказ наймодніші сукні, найновіші мазурки, найдотепніші каламбури, і там же відбувався іноді перший виїзд панночки, яка доти ходила в коротенькій сукенці й мереживних панталонах. Там зав’язувались сердечні романи, відбувалися катастрофи, проголошувалась краса та здобувалася слава танцюристів і танцюристок”
Надмірні витрати на влаштовування таких свят, різке зростання боргів під заставу маєтностей, а також відсутність інтересу у Тетяни Волховської до ведення господарства фактично призвели до збанкрутіння. Після смерті Тетяни Густавівни “Малоросійський Версаль” припинив своє існування. Щоби розрахуватися з боргами довелося продати значну частину родинних земель. А 1912 року і сам маєток перейшов у власність земства, яке переобладнало його під телефонну станцію і квартири для вчителів земської школи.
Спіткала його доля сотень інших. В роки революції на громадянської війни його було пограбовано та зруйновано. Парк вирубано та розорано. Показово, що нині на території колись величного маєтку розміщується смітник…
Але поговоримо про те, що лишилося.
Церкву Петра і Павла було збудовано 1808 року як придворну церкву Волховських.
Ось що про неї пише ПГА
Построена в стиле романтизма. Кирпичная, трехконхо-вого типа, центричная, с колокольней над западной ветвью. Размеры ее значительны: длина 26,95 м, ширина 19,40 м. Основное ядро сооружения составляет квадрат, к которому с трех сторон примыкают полуциркульные в плане объемы равной высоты, а с запада — квадратная в плане двухъярусная колокольня. Главный фасад акцентирован портиком композитного ордера, центральные части боковых апсид отмечены четырехколонными портиками ионического ордера. Сооружение решено в строгой планово-пространственной схеме классицизма, а его декоративное убранство заимствовано из стиля готики. Оконные ‘и дверные проемы завершены стрельчатыми арками, узкие башни, в которых устроены лестницы, ведущие на хоры, освещены щелевидными оконными проемами, фасады украшены декоративным рельефным фризом в виде пальметт, вписанных в стрельчатые обрамления. В оформление храма включен традиционный для классицизма металл, который подчеркивает неоготические элементы здания. Он заполняет пространство стрельчатых арок, представлен в решетке балкона, с трех сторон ограждающего второй ярус колокольни. Внутреннее пространство сооружения решено лаконично. Центральное ядро перекрыто полусферическим куполом на парусах и подпружных арках, боковые апсиды перекрыты конхами, западная ветвь — полуциркульным сводом. Оригинально устроены боковые помещения алтарной апсиды — в виде внутренних цилиндрических полубашен, поднимающихся до свода и перекрытых конхами. Памятник является редким произведением архитектуры романтизма, в котором конструктивная основа классицизма получила декоративное убранство неоготики.
Судячи з усього спочатку храм був католицьким, про що можуть свідчити саме елементи неоготики – готична кладка стін, елементи декоративного розпису, вузькі стрілчасті вікна. У середині 19 ст. церкву, яка стала православною, виправили, додавши портики біля бокових дверей і восьмиколонну галерею з балконом, яка охоплювала головний вхід до храму. Розписаний храм був рослинним орнаментом із зображенням святих. Біля церкви з чотирьох сторін стояли невеличкі каплички, одна з яких була усипальницею Волховських. Від капличок не лишилося майже нічого – лише кам’яні плити-основи, засипані будівельним сміттям.
Церква була діючою аж до 60-х років 20-го ст., коли її закрили. І вона стала руйнуватися. Безповоротно втрачено розпис інтер’єру, тинкування стін, лише по невеликим фрагментам можна здогадуватися, якою вона була колись.
Проте церкві, можна вважати, пощастило. Її, на відміну від іншим малознаних атракцій, таки включили до програми “Золота підкова Черкащини” і є надія, що реставрація таки до неї добереться…
Дістатися села просто. З траси Київ-Харків на межі Київської та Полтавської областей не пропускаємо правий поворот на Кононівку (Драбів, Черкаси). 5 км вбитої вибоїнами дороги – і ви потрапите в селище Шрамківка. В центрі селища тримаємося дороги, що прямує лівим берегом річки. Декілька кілометрів, і ви у Мойсівці. Церква знаходиться на протилежному кінці села. Далі можна продовщити подорож до храмів Золотонощини (про які напишу згодом).
Тим, хто подорожує громадським транспортом (з Києва), можна рекомендувати простий спосіб добирання. Електричка у Гребінківському напрямку до ст.Кононівка. Спеціально під розклад руху електричок (їх на Київ і з Києва є 5 на день) пристосовано розклад руху маршруток на Драбів. Доїжджаємо до села зі смішною назвою Кантакузівка (насправді нічого смішного, назване на честь фаворита Петра І графа Кантакузена, і чомусь не переіменоване в радянські часи в якесь Ленінське чи Комінтернівське).
Перед сільським клубом – поворот ліворуч – широка сільська вулиця перетворюється на звивисту грунтівку, яка виведе вас до вже згаданого ставка, а від так і до місця, де колись був парк та до власне церкви. Перевагою такого добирання є гарні краєвиди, домінантою яких є церква, яку видно ще від Кантакузівки.
“Статуя Свободи” в Кантакузівці
