Репорт про блукання Чорногорою в хмарах групою у складі: Аннеттт (
anne_3t ), Аліна, Артем (loki2006), Роман, ну і я…
Маршрут: с.Шибене – оз.Марічейка – г.Піп Іван Чорногірський (ПІЧ) – г.Дземброня – г.Бребенескул – г.Гутин-Томнатик – г.Ребра – оз.Несамовите – с/б «Заросляк»
 |
Дівчата дуже хотіли потрапити на Піп, я на оз.Марічейка, Артему, я так зрозумів, було все одно де йти, аби десь іти, для Романа взагалі на Чорногорі було все нове… То ж запланували зробити майже весь хребет (якщо не рахувати невисокі вершини південніше ПІЧ) з Шибеного до Петроса зі спуском у Кваси.
День перший.
Виїзд з Франека о 8.45.
 |
Добирання до Верховини подекуди вселяло надію на добру погоду. Періодично з’являлося сонечко, і ми шуткували, що ця дірка у суцільних хмарах так і ходитиме над нами. У Верховині близько 12-ї. На автобус на Шибене, який буцімто має бути об 11-й (в розкладі такого не виявилося), звичайно ж запізнилися. Хлопці нас чекають вже біля двох годин, вивчивши всі «злачні місця» в центрі селища, що колись носило поетичну назву Жаб’є. Робити до 14-ї (законного, того що в розкладі, автобуса на Шибене) все одно нічого, і я зраджую своїм принципам (до походу ні грама спиртного), |
аби випити свіжого микулинецького пива у найближчій кнайпі, на вивісці якої красувалася емблема такого жаданого у поїздках Західною Україною напою.
| Насправді ж пили банальний теплий пляшковий хайк з туборгом, зайдаючи такими ж банальними горішками… Вони вже, бачите, давно не возять микулинецьке… Прогулюємося базаром, щоб зкупити необхідний провіант. Виникає дурна ідея заперти на Піп кавуна. Отого, що побільше. Забігаючи вперед, тепер я навіть знаю, хто його наступного разу понесе… Кавуна не берем. Місця там можна сказати дикі… Не в тому плані, що мало людей… Біля самої автостанції в центрі Верховини скупчення народу таке, що спадає на думку – туди з’їхався весь район. |
 |
Дикі – в іншому сенсі. Згадався анекдот: «гуцул – той же українець, тіко дикий»… Принаймні на такі думки навело стояння в черзі за квитками. Черга з 3 (трьох!) осіб рухалася з півгодини. Все тому, що гуцули – народ вільний, тому без ніякого озирання на людей, що там створили незрозумілий ланцюжок, пруть прямо до віконця аби взяти квиточок до Замагори чи Устеріки.
 |
Нарешті, добряче попрацювавши ліктями, до віконця просунувся і я, квитків так і не взяв, бо вона (касирша) скоро змінюється, а квитки на Шибене продаватиме інша… Довелося так стояти знову. Та то були квіточки. Свій гордий характер гуцули проявили при штурмі самого автобуса. Тільки на горизонті з’явилася ця червона помісь КАВЗа, ГАЗ-66 і комбайну «Нива» з завітним написом «Шибене», як вся юрба, що до цього дрімала на автостанції, радісно атакувала єдиний вхід до автобуса. Проте водій їх відчиняти не поспішав. |
Юрбі, в якій постійно хтось переміщувався, як футболісти перед воротами до пробиття штрафного, довелося мокнути під дощем хвилин з десять. Потім, як відомо, кожен намагався влізти першим…
Дівчата з сумом згадували Київ з його акуратненькими чергами на маршрутку. Нічого, я ж згадав зупинку біля метро «Петрівка» в напрямку Троєщини ще десять років тому. В тролейбус тоді можна було сісти тільки у тому випадку, коли саме перед тобою відчиняться двері… А ще раніше туристи, що потрапляли з колишнього Совка в західні країни, з захватом розповідали про чемні черги на громадський транспорт хоча б у тій же Польщі. Європа… Нічого. Може колись вона прийде і у цей майже географічний центр Європи.
| Ну ось, нарешті запхалися. Навіть Ромко з гітарою… Водій ще дотрамбовує дверцятами тих нещасних, що не втовпилися першими і тому висять на сходинках. Дивно, але таки втрамбував. Мені пощастило більше від всіх наших. Я завчасно обрав найзручніше місце для дислокації, просунувши голову в люк на даху… І не жарко, і небо видно, і стою майже рівно. Принагідно влаштовуюся швейцаром на цьому люкові. Завжди знаходяться ті, які бояться пневмонії від протягів, і ті, що зара помруть від спеки, тож роботи у мене вистачало. |  |
Так весело доїздимо до Красника. Далі – ще веселіше. Звичайно ж у Краснику виходять ті, що запхалися якнайдалі. Чіпляючись через наші наплічники, вони поперли до виходу (єдиного, нагадаю).
Фраза дня – «Туристи мають ходити пішки». Добре, що хоч здогадалися передавати весь свій базарний крам через вікно. Пропоную подавати і людей, особливо от цю молодичку… Відмовляється, певно таки боїться застрягнути своїми розкішними стегнами…
Зате з Зеленого до Шибеного вже їхали з комфортом. Аж ось і кінцева – прикордонник вже на нас чекає, причому саме на нас, інших лишає без уваги. Певно місцевих тут всіх знають в обличчя. Віддаємо паспорти… Блін, у дівчат тільки студентські. Але і вони проходять…
 |
Треба буде наступного разу спробувати пройти по читацькому з бібліотеки. Прикордонник розпитує про маршрут. Жодних претензій у нього не виникає. Забираємо документи і валимо в напрямку Марічейки. На дорозі теж людно (як для таких досить глухих місць), народ повертається з полювання за афинами. За останніми хатами села – крутий підйом в суцільній багнюці. Ромко виривається вперед (ше не бачив, щоб так по горах бігали), так і чекає нас на полонині під табличкою «Увага! На полонині б’ючий бик»… Вище в лісі зустрічаємо пару зі Львова. Вони вже гуляють хребтом з тиждень. |
На запитання, як там з погодою, відповідають – так собі – вранці дощ, вдень сонце, увечері хмарки, і навпаки… Ех, нам би таку погоду…
Під вечір таки дійшли цією багнюкою до озера… Марічейка зустріла нас дощем. Спала на думку аналогія з дівочими сльозами тієї Марічки, яка за легендою тут оплакувала смерть свого коханого…
Розкладаємо ватру, готуємо хавчик, Ромко грає на гітарі… Шкода, що дощ посилюється і розганяє нас по наметах. Засинаємо з надією на добру погоду на завтра…
Дощ не вщухав всю ніч…
| День другий Шоста ранку. Верхи гори Шурин кутаються в хмарах. Валить дощ. Виникає дурна ідея бігом збиратися і валити на ПІЧ. А раптом – то вище хмар і там зара СОНЦЕ?!!! На диво, мене підтримують… Краще би ми відпочивали на Марічейці ще день. Та хіба всидиш… Ненавиджу такі підйоми. Навколо – туман, видно лише шматочок стежки і каменюки які раптово визирають з молочної пелени. Артем з Романом вириваються вперед… Я прикриваю тили. Вітер з франківського боку лупить дощем мені в капюшон, серйозно переживаю за слух. Боюся, що такого барабанного бою моє праве вухо не витримає (на концерті «Арії» під самими динаміками децибел, здається, було менше). Аня знаходить на стежці дуже знайому пляшку з водою. Беру її собі… Йду і матюкаюся, мрію, як наверну когось з хлопців цією пляшкою. |
 |
Від такого підйому вже нудить… Бачимо купу каміння, акуратненько складеного в довгий мур… Нічого собі – витвір природи. Тьху, це ж огорожа обсерваторії. А де ж його величність «Білий слон»? В тумані ніц не видно. Бачимо величну будівлю лише ледве не впершись в неї носом. Білий Слон, Білий Слон… Зара він більше асоціюється з «їжаком в тумані»… Ага, от і маєш «поки ми тут мокнемо, на Попі СОНЦЕ!!!»
 |
Поцілити знайденою пляшкою в Романа (таки то його вода) вже не спадає на думку. Все ж класно тут… Стаю раптом добрим. Відпочиваємо в котельній, лазимо по старій закинутій будівлі. Гарна будівля. Велична будівля… І досить міцні мури. Може ще б і вийшло щось зробити з неї корисне, поки час і природа не розвалять її остаточно… Дощ вщух. Туман, як і був. Валимо вниз по хребту… Двоє поляків, які чомусь спілкуються англійською, питають дорогу на «Смотрєц». Відсилаємо в туман… Тобто на Смотрич. Колективна фотка на вершині Дземброні, єдиної вершини, яку вирішено підкорити окрім двотисячників. «З вершини відкриваються чудові краєвиди» – текст з якогось путівника. Тьху… Чудові краєвиди туману. |
Хлопці ще забігають на Менчул. Роман «компенсує» ту несправедливість, що цій гірці не вистачило всього двох метрів до двох тисяч, підцибуючи на вершині. Мені здається, що Менчулу то байдуже…
Під Бребенескулом сильний вітер раптом вихоплює для зору шматки схилів і лісу внизу. Але радість та секундна… Через мить все знову вкривається туманом.
| Ось і прикордонний слупик старого польсько-чехословацького кордону за номером 25. Вершина другої по висоті гори України – Бребенескул. Але тут орієнтуватися по слупиках вже зайве. Тут вже понаставили купу модніх табличок та покажчиків, ну прям як у парку відпочинку. На Бребенескулі нас знову застає дощ… Дорогою зустрічаємо групу дітей з Кіровограда під керівництвом двох дорослих. Діти змоклі і трохи перелякані. Дорослі мають намір довести групу до Марічейки, радимо повертати до Г.Томнатика і падати на оз.Бребенескул. Вони все ж ідуть хребтом… Звертаємо з хребта в напрямку ще одного двотисячника – Гутина-Томнатика. Тут дощ переходить в зливу. Фоткатися в лом. Затримуємося не надовго, повертаємося на найнижчий з двотисячників – г.Ребра. Її вершину з покажчиком проскакуємо на одному диханні, вітер і злива все посилюються. |
 |
Скельні зуби, що окільцьовують урочище Гаджина, в тумані виглядають як мури казкової фортеці… Згадується «Володар перстнів». Теж мені асоціації… Але ж може нам не так вже й не пощастило з цією погодою.
Під суцільною зливою і вітром, який вже стає ураганним валимо далі. Хлопці знову вирвалися вперед, подумки їх лаю і думаю, як би нам не розгубитися у цій погодці. Наступний покажчик ясно вказує напрям на г.Туркул, де нам, власне і треба. Не задумуючись валимо за вказаним напрямом… Жереп… Звідки він тут?.. Коли тут встигло так зарости… Думаю і біжу далі… Забігли так майже під саму г.Шпиці. Зупиняю дівчат. Якщо нічого іншого не допомагає, скористайтеся нарешті компасом… Так і є, повернули на Шпиці… Подумки себе лаю, згадую, як фотографував ті скелі-останці в над Гаджиною. Ясно, що повернув на Шпиці.
 |
Захопилися. Втратили купу часу. По добрій погоді – то нічого, а от зараз, коли думаєш тільки про стоянку… Хлопці, певно, вже на Несамовитому… Добре їм… Втім не дуже. Намети-то в нас… У проясненнях помічаємо дві фігури, що спускаються зі Шпиць. Одна – з характерними контурами гітари за плечима. Свої!!! Треба ж. І вони блуканули. І думали, що ми на Несамовитому вже розклали намети… Артем розмахує руками і стверджує, що там (показуючи в напрямку Гомула) – с.Луги і взагалі Закарпаття… |
І нам – туди (в напрямку Бребенескула)…
Під ураганним вітром думається не дуже…
Але я все таки дістаю компас, майже вже дорвану вітром мапу… Які там нафіг Луги. Певно добре хлопці попхалися жерепом, що геть загубили орієнтацію :). Назад на хребет і Несамовите веду команду я. Здіймається справжній ураган. Зібгав накидку в кулак, хай все промокне, але, принаймні вона не слугуватиме парусом. Вітер такий, що реально здуває.
Бачимо знову той клятий покажчик. Якась добра душа таки нашкрябала над написом «Туркул» «Шпиці». Але, якщо покласти руку на серце, не було би того покажчика, здається мені, поперли ми би все одно на Шпиці… Як, власне і ще дві групи, які потім, як виявилося йшли перед нами і так блуканули.
| Просинається телефон. Хтось настійливо намагається до мене добитися, я пару раз намагаюся відповісти, під завивання ураганного вітру ніц не чути. А шкода, певно то був якийсь з моїх студентів. Призначив би захист практики на Несамовитому, аби знали як відривати викладача від відпустки. Ось нарешті і Несамовите. Людей не дуже багато як для серпня. Та й на хребті зустрічали всього пару груп. От вам головні переваги ходіння по Чорногорі в негоду. Погожого ж дня не проштовхнешся… |
 |
Розкладаємося, переодягаємося… Ще тільки по сьомій. Хочу збігати без наплічника на Туркул. На середині підйому кидаю цей намір, по верхах ураган не вщухає, бігом назад.
В наметі прикладаємося до коньяку. Мокре все, що могло змокнути, і все що не могло змокнути в принципі. Дивом у мене лишається сухим лише спальник і пара шекарпеток. Все інше, хоч викручуй. У сухому спальнику зігріваюся лише після півночі, принагідно висушуючи геть мокрий фотік і телефон). Слухаємо плеєр. Під Енніо Морріконе наче і вітер не такий потужний…
 |
Тільки і чути Романове «Рама-а-антіка». Це він про погоду… Вітер не вщухав всю ніч… День третій |
Намету дівчат не видно, перебігаю до них. Ні на місці. Їх «ханах», як і мій «пінгвін» негоду таки витримали. Не в приклад іншим. У двох наметах львів’ян, що йшли категорійку, зламало стойки. Вони змушені були сходити з маршруту. Чекаємо годину. Вітер лише посилюється. Вирішуємо падати вниз до «Заросляка» під гучні протести Роми. Він все ще сподівається дістатися Говерли. Але ж і його «рама-а-антіка» звучить вже не так переконливо. Якось умудряємося спакувати намети. Відшуковуємо в тумані якусь стежку. Йдемо геть від озера. Стежка виводить до крутого спуску і щезає. Ясно, що збилися з дороги, але скорше падаємо вниз від вітру руслом потічка. Поміж великих брил йти важко, але тут вже не такі туман і вітер.
| А над нами продовжує вирувати стихія, шкода що фотоапарат не може передати тієї динаміки. Хребет основною своєю частиною тримає атмосферний фронт, що намагається увірватися з Закарпаття, хмари клубочаться над вершинами, подекуди перевалюють їх. Але їм не сила подолати цю гігантську кам’яну перешкоду. І лише через пониження хребта, якраз над Несамовитим, хмари з ураганною швидкістю затягуються на франківський бік, пролітають ще кількасот метрів… і розчиняються у чистому повітрі. |  |
Тепер ясно, чому це озеро називають саме так. І, думаю, нам все ж таки дуже пощастило з погодою. Адже – одна справа слухати всі ці сухі теоретичні розповіді про те, як Карпати затримують атмосферні фронти, чому така відмінна погода на Закарпатті від Прикарпаття, інша – побачити на власні очі, як могутній хребет тримає, рве на шматки і розсіює в повітрі негоду.
 |
Дзвоню в Ужгород. Так і є, у них два тижні поспіль – дощі. У нас тут внизу – сонце. Далі був матрасний «Заросляк», доїзд з однією з екскурсійних груп до Ворохти. Традиційне пиво. Проводи хлопців в Коломию. Матрасна ніч у Ворохті, щоб просушитися і знову йти в гори. Але то вже інша історія. Зорі сяяли всю ніч… |
Фотогалерею з походу можна подивитися тут