Золотонощиною

Цей маршрут можна рекомендувати для подорожі вихідного дня, причому як автомобільної, так і велосипедної. Хоча, для слова сказати, той маршрут я пройшов пішки (не рахуючи останнього пункту з рекомендованих тут). Але то більше 30 км ґрунтівок і взагалі боліт, тому не раджу це повторювати, якщо тільки ви не є таким же схибленим фанатом піших переходів, як автор :)
Загалом Лівобережжя Черкащини, заступлене тінню таких правобережних грандів, як Чигирин чи Канів, не є надто популярним серед туристів. І навіть якщо вони обирають подорож по лівому березі Дніпра, рідко заїжджають далі Переяслава, або ж обирають маршрути в сторону Пирятина, Лубнів…


Золотоношка

Плануючи автомобільну подорож Золотонощиною з Києва, можна паралельно захопити об’єкти, які траплятимуться вам по дорозі вздовж харківської траси. Наприклад, той же Яготин чи… Втім, то тема інша, і на ній зупинятися не будемо. Отже – харківська траса. Поворот праворуч якраз на межі Київської та Полтавської областей на Драбів, не зорієнтуватися важко. Хоча, якщо у вас ще вдосталь часу і ви не витратили півдня на виїзд з Києва, можна ще заскочити у Пирятин, до «королеви бензоколонки» і навіть ще далі – до села з промовистою назвою Великі Кручі, запастися живим пивом. Однак, довго засиджуватися за пивом все ж не варто, інакше ризикуєте більше того дня нічого не побачити.


Золотоношка

Отже згаданий поворот направо – декілька кілометрів вбитої дороги і ви на станції Кононівка (саме до неї варто їхати електричкою тому, хто надумав вирушати у подорож велосипедом). Далі прямуємо до селища Шрамківка, єдиною принадою якого є досить мальовничі руїни цукрового заводу на березі не менш мальовничого ставка. Заводська труба з надто символічним написом «1945» гадаю, приглянулася би Карлу-йозефу Цумбруннену для його серії «Батьківщина мазохізму», аби добрів він сюди, не полігши десь на Чортопільщині в околицях полонини Дзиндзул… Але Шрамківка ще не зовсім Золотонощина, тому ми трохи відволіклися. З цієї причини не будемо особливо зупинятися на описі першої точки маршруту – селі Мойсівка,


став на Золотоношці

Минаємо районний центр Черкащини селище Драбів і прямуємо за вказівниками на Золотоношу/Черкаси. В селі Великий Хутір (насправді назва оманлива, то велике село, а ніякий не хутір) прямо при дорозі можна оглянути дерев’яну церкву Петра і Павла 1892 р. побудови. На жаль церква вимушено хатнього типу. І вплив буковинських традицій храмобудування тут ні до чого. Далися взнаки роки панування войовничого атеїзму – бані просто зняли, аби було схоже на колгоспну комору.

Далі по трасі слід не пропустити поворот ліворуч – на с.Скориківка. Село розкинулося на березі величезного ставу – загаття р.Золотоношка.


Миколаївська церква

Але їдемо ми сюди не тільки милуватися краєвидами, тут (на протилежному боці села) є ще одна дерев’яна церква (на цей раз з банями все в порядку) – Миколаївська – збудована на початку 20 ст.


і знову Миколаївська церква

Доля її подібна до інших споруд такого ж типу. Закрили її у 1934 для того, щоби влаштувати тут що?.. правильно – колгоспну комору. Подібно й до інших, з приходом окупаційної влади (я про німців), її було знову освячено, хресним ходом з кадилом вигнано нечисть та колгоспних пацюків. Служба тривала аж до 1962-го, коли її знову закрили. Повторне вигнання пацюків відбулося аж 1991-го року і добре, що вже не в супроводі німецьких автоматників. Маємо надію, що комор тут більше не влаштовуватимуть.


і це Миколаївська церква

Саму церкву описувати немає змісту – типовий єпархіальний проект, однак вирізняють її розкішні колонади з портиками та багаті різьблення.


нарешті прощаємося з Миколаївською церквою

Виїжджаємо зі Скориківки далі по дорозі через греблю ставка до с.Маркизівка. Окрім цікавої назви (де тут взявся який маркиз), нічого примітного в селі немає, тому швидко (якщо тільки немає потреби і бажання повтикати на пасторальні пейзажі) минаємо його.


чи то ще Маркизівка, чи то Драбівці, не пам’ятаю

Нашою метою є наступне село, з дозволу сказати метрополія (бо ж тут сільська рада, якій і підпорядкована Маркизівка) – село Драбівці.


Троїцька церква

Село знатне, бо ж якщо вірити реєстру архітектурних пам’яток, тут мало би бути аж дві дерев’яні церкви кінця 18 ст. Одна знаходиться неподалік в’їзду в село з боку Маркизівки. Дивіться праворуч, її вкриту гонтом баню має бути добре помітно з дороги. Сама церква знаходиться на пагорбі, на такій собі сільській площі в оточенні сільських же дворів і гавкотучих мілких собак.
Для Черкащини Троїцька церква с Драбівці (1764-65 рр.) є унікальною хоча би з огляду на ту обставину, що скорше подібна на храми Львівщини.


і знову Троїцька церква

І причиною не тільки гонт, який з’явився тут завдяки «Укрзахідпроектреставрації». Центральна баня на восьмерику, п’ятигранні бабинець і вівтар, піддашшя – так не подібно а ні на типові козацькі тризрубні церкви Наддніпрянщини, а тим паче ні на пізніший єпархіальний стиль.


оригінальна дзвіниця

Щоправда в часи масової перебудови церков під єпархіальні проекти і Троїціка обросла класистичними портиками і навіть дзвіницею над бабинцем, але завдяки вже згадуваній «Укрзахідпроектреставрації» всі ці пізніші нашарування було прибрано. От тільки не вдалося позбутися абсолютно недоречної тут мурованої ризниці. Хоча церковників теж можна зрозуміти, де їм тримати реманент. Хоча, звичайно для цієї мети можна було би збудувати окремий сарайчик.


інтер’єр Троїцької церкви

Службу в церкві править отець Віталій, дуже приємна і цікава людина. Він же дозволив зробити і декілька знімків всередині – в церкві збереглися врата з розписами 19 ст.


Миколаївська церква

Іншу пам’ятку архітектури дерев’яну Миколаївську церкву кінця 18 ст. годі в селі і шукати. На щастя її не спіткала доля багатьох інших – вона не згоріла, а просто розвалилася, що дозволило все ж зібрати її знову докупи, але вже не тут, а у Стецівському скансені «Козацький хутір», що на Чигиринщині.


місце, де стояла Миколаївська церква

На час своєї подорожі про долю цієї церкви я вже знав і навіть віднайшов її у Стецівці, тому мене цікавила інша – на диво також Миколаївська церква і з того ж таки кінця 18 ст., але вже з села Сеньківці, яка значилася поряд з обома драбівецькими в каталозі В.Слободяна.
Саме село с.Сеньківці приналежне тій самі Драбівській сільській раді і від метрополії відділене тільки глибоким яром. Перспектива віднайти тут ще одну церкву 18 ст. мене дуже тішила. Однак перші розпитування про згадану Слободяном церкву мене не те що засмутили, а просто увігнали у стан, який модно звати «дежа-вю». Всі, кого я розпитував, де та церква, повторювали вже чуте мною «Її розібрали і забрали у Чигиринський район»… Спочатку я реагував майже зощенівським «ви мєня нє поняті, нє ета, вторая дочка гдє?», вважаючи, що мені розповідають все про ту ж другу драбівецьку церкву. Але по мірі просування ближче до Сенківець окрім вже набриднувшого «її розібрали і забрали у Чигиринський район» я чув ще більші подробиці, які переважно закінчувалися доброзичливим «аби їм руки повідсихали». Останнє адресувалося звісно ж авторам ідеї перенести церкву у скансен. Чому ж церква розвалилася ще будучи тут, у них відповіді не було. Але зрештою свої руїни гріють більше ніж задніпровські скансени.
Отже, до мене нарешті дійшло, що Миколаївська церква кінця 18 ст. була одна. І стояла вона не в Драбівцях (як то записали у національному реєстрі), а у Сенківцях. Я навіть знайшов місце, де вона була (люди, які так переживали втрату церкви, вочевидь на пам’ять про неї влаштували там смітник). А В.Слободян, готуючи свій каталог, порахував її двічі, і у Драбівцях, і у Сенківцях.
Відсутності церкви я звичайно засмутився, але попереду мене чекав ще один витвір дерев’яного зодчества, який, як я з’ясував у отця Віталія, вцілів.


дорога з Сеньківців

Дорога з Драбівців на південний захід до Золотоноші проходить вельми мальовничою та цікавою місцевістю, порізаною балками та ярами, що межують з рівними як скатертина луками в долині Золотоношки.


придорожня пастораль

Літньої погожої днини дуже приємно подорожувати цим килимом квітучих і запашних трав, однак, якщо ви таки на колесах (без різниці, двох чи більше), я би таки радив повернутися на золотоніську трасу і їхати асфальтом. Я однак не можу відтворити потрібний маршрут по цьому мереживу ґрунтових доріг, бездоріжжю, бродів через чисельні відводні осушувальні канали та саму Золотоношку, бо зна які болота і т.д.


іще манівці

Я їх таки пройшов, але повторюся – якщо ви не схиблений фанат, а також якщо не хочете тягти свого колісного друга на спині – повертайтеся на трасу.


перші хати Антипівки

Лиш не пропустіть поворот ліворуч на село Антипівка. 3 км старої бруківки – і назустріч вам виходять люди, повитріщатися на перших (ну може вже не перших, бо мене вже бачили :) туристів. То ж будете другими :).


церква Параскеви

В ньому збереглася дерев’яна церква св.Параскеви 1890 р. побудови. Не зважаючи на типовий єпархіальний проект церква досить цікава, особливо своїми напівкруглими прибудовами до бічних приділів. Поруч з церквою – старий кам’яний хрест. Все то в жахливих бур’янах, хоча я маю надію, що саме до вашого приїзду там все повикошують.

Двоколісні (рівно як і піші) туристи до наступної атракції – Красногірського монастиря – можуть дістатися напростець, дорогу вкаже будь-який селянин. Щасливим власникам авто доведеться знову повертатися на трасу Золотоноша-Драбів, потім повертати ліворуч по трасі на Дніпропетровськ і знову ж таки шукати лівий поворот на Красногірський монастир (на вказівнику так і написано «Красногірський монастир»).


вид на монастир з хутора Бакаївка

Монастир розміщений на Красній (себто красивій, нічого спільного з совітами, які той монастир закрили) горі. Власне «гора» то сказано дуже сильно, принаймні ті горбки, що з боку міста Золотоноша виглядають більш солідно. Але для рівнинного лівобережжя і такі горбки – гори, ну то і хай собі буде Красна гора, хіба мені шкода…


вид на монастир з пагорбів в Золотоноші

Навколо монастиря – хутір Бакаївка, що адміністративно вже є Золотоноша, але місто ще далеченько. Власне хутір – то монастир і дурдом, даруйте, психоневрологічний диспансер. Колись був лиш монастир, а колись лиш дурдом, гадаю, що коли було, пояснювати не треба. А тепер така собі ідилія взаємопорозуміння і толерантності. Хоча щось таке чув краєм вуха, що монастир ще досі в претензії, що йому повернули не всі землі, але хіба нам йдеться про те.


Спасо-Преображенський храм

А йдеться нам про архітектуру. А архітектура там визначна, хоча би тому, що головний соборний храм монастиря – Спасо-Преображенський, збудований в стилі українського бароко у 1767-71 рр. за проектом самого Івана Григоровича-Барського. Не чули про такого? Ну то читайте історію Києва.


знову Спасо-Преображенський храм, тіко з іншого ракурсу :)

Сам монастир було засновано ще наприкінці 16 ст. ченцем з Константинополя. Поселився він тут як і селилися перші анахорети – в печері. Невдовзі монастирська братія зросла і збудувала перший храм – Георгіївський. Джерела стверджують, що то був храм з верболозу. Як то, я не уявляю, хоча цікаво було би подивитися :)


Покровський (теплий) храм

Ясно, що храм з верболозу простояв не довго. Скоро його замінили Покровським дерев’яним храмом (теплим). Той нажаль також не зберігся. Новий Покровський теплий храм збудовано вже 1859 р.


Покровський (теплий) храм з інакшого боку

Сам монастир був чоловічим і вважався козацьким. А закрили його… ні поки що не совіти, а царська влада у 1786 році. Щоправда заново відкритий він був вже 1790 р., але вже як жіночий (кудись треба було виселити цілий монастир з Києва, от Красногірський і став у нагоді).


на подвір’ї монастиря

Повторне закриття відбулося у 1922 році, монастир було пограбовано, черниць у кількості 700 осіб було вигнано і влаштовано той самий з дозволу сказати диспансер. Знову відкрито монастир за німців у 1941 р. і на диво совіти його вже не закривали, хоча загальне зубожіння монастиря неабияк позначилося на стані архітектурних пам’яток. Відновлено їх вже в наші дні.


в околицях монастиря, берег Золотоношки

На вході в монастир висить табличка, з якої і тупий може зрозуміти, що у монастирі фотографувати заборонено. Ну типим – не тупим, а нахабам все ж щастить. Я фотографував. Лише за третє відвідання монастиря до мене підійшла черниця і ні, не заборонила фотографувати, а навпаки дозволила то робити на подвір’ї, попрохавши лише не знімати в храмі.


криничка

Під горою на березі Золотоношки відразу за огорожею монастиря стоїть криничка. Там часто черга, бо вода за повір’ям є святою. Не знаю, може і свята, але на смак якась гнилувата.


пасікоцвинтар

Нехватка землі у монастиря все ж відчувається. Чого лише варта пасіка на… цвинтарі. Але чого – вулики поміж могил черниць, нормальне сусідство.


в околицях монастиря

Та полишимо вже нарешті той монастир і рухаємося в бік районного центру – міста Золотоноші.


На тих горбах починається місто

Є багато легенд про походження назви міста, пов’язаних передусім з якимось скарбом, але дослідники все більше сходяться на думці, що своєю назвою місто завдячує річці Золотоношці, яка в свою чергу називається так через часточки слюди, на які багате дно. Під сонцем вони виблискують – як тобі справжнє золото.


Золотоношка біля міста

Про дату заснування міста також нічого достеменно не відомо. Збереглися залишки городища часів Київської Русі, але перші письменні згадки про Золотоношу відносяться вже до 1576 року. Коли ті землі належали роду Вишневецьких.


в центрі Золотоноші

Далі історія міста нерозривно пов’язана з козаками. Недарма і герб міста – як козацький прапор – золотий хрест на малиновому тлі. Але козацька слава Золотоноші у минулому.


фрагменти старої забудови

Зараз містечко традиційно повне циган, в’їзд в місто з боку Бакаївки якраз проходить повз циганські райони. Хоча нічого спільного з ужгородською Радванкою. Все цілком пристойно.


Успенський собор

В центрі ж колишнього повітового міста Полтавської губернії збереглося трохи архітектурних атракцій. Цікавого і незвичного стилю Успенський собор 1909 року з приземкуватими шоломовидними банями.


і ще Успенський собор

Наче той самий єпархіальний стиль, але ж так неподібно на інші храми.


пам’ятник Дмитру Невіровському

Поряд пам’ятник герою війни 1812-го року генералу Невіровському, який народився тут.


у центрі

На центральній вулиці міста подекуди ще збереглася стара забудова кінця 19 – початку 20 ст.


меморіал Слави

В самому центрі розміщений меморіальний парк – тут встановлено різноманітні пам’ятники як нагадування про чорні сторінки історії країни – Голодомор, ВВв, Афган, Чорнобиль…


меморіал афганцям


у меморіальному парку


повітовий театр, вигляд з парку

За парком – жовта будівля повітового театру, збудованого 1910 р. Тут починала свою акторську кар’єру Наталія Ужвій.


іще повітовий театр


Садовий проїзд

Якщо біля парку повернути на Садовий проїзд і пройти попри будівлі райдержадміністрації – вийдемо на площу з пам’ятником Шевченку та будівлею гімназії, де навчався ще один відомий земляк – письменник Семен Скляренко.


пам’ятник Шевченку і будівля колишньої гімназії


будівля колишньої гімназії

Якщо пройти далі за дитячий парк, побачимо ще одну як то кажуть росіяни достопрімєчатєльность Золотоноші – збудовані ще у кінці 19 ст. у стилі модерн корпуси лікеро-горілчаного заводу, відомого нині своєю торгівельною маркою «Златогор».


старі корпуси “Златогору”


ще елементи старої забудови

Далі виїздимо у бік Києва. В селі Софіївка (примітного хоча би тим, що в ньому вздовж траси влаштовані чисельні кав’ярні та відверто скажемо генделі для дальнобійників, отже все узбіччя в обидві сторони завжди забите фурами) варто не пропустити правий поворот на Гельмязів.


Гельмязів, центр

Нині це велике село, а за часів Київської Русі було містом Чемосовим. Про нього згадують і Іпатіївський, і Лаврентіївський літописи. Навіть в радянський період це був районний центр. І протримався районним центром він довше за всіх інших, який накрила хвиля укрупнення наприкінці 50-х років. Але і Гельмязівський район згодом приєднали частиною до Драбівського, Канівського та Золотоніського, і, як водиться, життя в містечку почало завмирати, поки воно зрештою не перетворилося на село.

В центрі ще досі збереглися ознаки районного центру – універмаг, краєзнавчий музей, великий будинок культури (з цікавою ліпниною)… За будинком культури – залишки старого парку маєтку Левицьких. Цікаво, що в цьому містечку був і маєток інших поміщиків – Терлецьких. Залишки маєтку – літній будинок, канцелярія, господарські будівлі та парк – розміщені на краю села. Зараз тут як водиться – ще одна дурка.

Але повернімося до центру, поряд з будинком культури та парком Левицьких розміщений меморіал Голодомору. Пам’ятник і зворушливі низенькі хрести в пам’ять про кожний населений пункт Золотонощини…

Далі – головна атракція – мурована Троїцька церква, збудована у стилі пізнього класицизму у 1841 р.

Також в центрі села розміщений досить таки оригінальний меморіал Слави.

На цьому наша подорож Золотонощиною завершується. Можна повертатися на Переяслав, якщо лишається ще час можете проїхати через Софіївку за вказівниками на Канів (через греблю Канівської ГЕС), але то вже тема інших розповідей.

Коментування закрито