Via est Vita

Тулинці

Невеличке село Тулинці (383 особи) Миронівського району на Київщині має бути відомим принаймні на всю Україну. Бо ж саме тут міститься один з небагатьох автентичних (і не перенесених в скансени) збережених зразків наддніпрянського дерев’яного зодчества, чудовий взірець так званих козацьких церков – церква Різдва Пресвятої Богородиці 18 ст.
Але ж не дуже відоме. Позаяк село стоїть далеко від туристичних шляхів, а церква перебуває у жалюгідному стані, обідрана шалівка, дірки, місцями зруйнований підмурок…

Про походження назви села точних відомостей немає. Лаврентій Похилевич висловив думку, що походить вона від слова “тулитися”, позаяк, буцім-то перші мешканці села, що лежить поміж ярів та балок, тулилися у землянках. Але підтвердження цієї версії немає.
Історія походження церкви Різдва Богородиці на цьому місці ймовірно починається з 1622 року. Саме того року в реєстрі було зазначено, що село Тулинці належить до Київського староства. І вже тоді в селі існувала церква.

Нині ж існуюча церква Різдва Пресвятої Богородиці збудована в період з 1779 по 1784 роки (відповідно рік початку будівництва та освячення, тому в джерелах зустрічається різне датування) на кошти прихожан. Церква тризрубна, триглава, причому зруби мають своєрідну форму – квадрат із зрізаними кутами, перекриті увінчаними главками восьмигранними куполами.

Деякі джерела стверджують, що церкву “без жодного цвяха збудували козаки Сагайдачного, в якій священник Крупа започаткував визвольний рух православних українців з під унії і де освятив зброю Максим Залізняк”. Але співставивши історичні дати, стане зрозуміло, що вищесказане можна приписувати хіба що церкві-попередниці (це якщо ще не рахувати того, що гайдамаки святили ножі у Мотронинському монастирі на Чигиринщині).

До традиційної тризрубної основи вже у 19 ст. (жеби адаптувати будову до пануючого єпархіального стилю) прибудували дзвіницю і приділ. Приділ згодом розібрали, про його минуле існування свідчить характерний слід на південній стороні вівтарного зруба.

У радянські роки доля церкви не відрізнялася від тисяч інших – тут влаштували колгоспну комору, з невелекию перервою на часи окупації та післявоєнний період, коли церква знову діяла. Зрештою войовничі атеїсти її знову закрили, як “стару та аварійну”.
18 червня 1987 року виконком Миронівської районної ради прийняв рішення №118 «Про стан охорони, збереження і використання пам’яток історії та культури, освоєння культових споруд, знятих з реєстрації релігійних об’єднань», в якому записано: «Виконкомам Тулинської, Македінської, Шандрівської сільських рад разом з правлінням колгоспів провести до 1 вересня 1987 року реконструкцію культових споруд з подальшим використанням під складські приміщення».
Є відомості, що у тих же 80-х канадці з української діаспори докладали зусиль, щодо вивезення церкви до Вінніпегу, але, на щастя, не склалося.
Нині церква знову діюча.

Стоїть вона на залісненому пагорбі, до церкви ведуть дерев’яні сходи. Високі дерева закривають довколишній пейзаж, який все ж здатен був би виказати 21 століття. Тому, лишаючись в тиші сам на сам з цією хоча і старою та похиленою, все ж красунею, маєте шанс доторкнутися до шматочка нашої історії…

Незважаючи на понеділок, у церкві велася служба, то ж до середини я потрапив. В інтер’єрі – відкритий зруб, пофарбований, частково збереглися розписи 19 ст. На жаль знимків не робив, оскільки тм’яне світло всередині храму не сприяло фотографуванню “прихованою камерою”, нахабніти ж зі спалахом я не наважився, адже, по всьому було видно, що правили заупокійну.
Фото інтер’єру можна побачити на Дерев’яних храмах України

Як знайти:

Подивитися Тулинці на мапі більшого розміру