Один з найчарівніший куточків Криму – Ласпінську бухту оперезують дві грізні вершини–ікла здибленої якоюсь надприродною силою куести. Ці вершини вражають кожного, хто бачить їх вперше.
вид на мис Айя з Ласпі
Одна охороняє бухту з заходу на мисі Айя – вертикальні більш ніж 600-метрові скелі (г.Куш-Кая), що прямовисно обриваються до невеличкого клаптику суші – Батилиману.
Ілляс-Кая з Ласпі
Інша – зі сходу, ще вища – Ілляс-Кая.
На останню, маючи в запасі цілий вільний день (до походу по «печерних» містах Криму) я і вирішив піднятися, прибувши рано до Севастополя.
Найзручнішою точкою виходу на гору можна вважати зупинку «Ласпі» на Південнобережному шосе, хоча, наскільки розумію, непогана стежка є із Форосу, та тією стежкою не ходив. Отже, тим хто відпочиває в самому селищі Ласпі варто піднятися серпантином до траси, «севастопільцям» – сісти на автовокзалі на будь-яку маршрутку, що слідує в напрямку Ялти до вищезгаданої зупинки. Стежка починається відразу за зупинкою (тією, що в напрямку Севастополя)…
Виходжу з маршрутки. Панорама навколишніх гір і моря захоплює вже тут, хоча фотографувати заважають автівки, які одна за одною пролітають повз. Трохи бентежить сильний вітер, що дує з моря. В Севастополі ж бо було геть тихо. Шукаю початок стежки. Зовсім не важко, тому скоріше подалі від траси, оскільки, як і всюди, кювети жвавих трас нагадують смітник мегаполісу. Нарешті стежка виривається з полону пластикових пляшок і поліетиленових пакетиків, спускаючись в ярок. Варто трохи пройти цим ярком подалі від шуму цивілізації, і стежка виводить до старою гідросистеми з іржавими трубами, люками та бетонними кубами.
залишки старої гідросистеми
Тут теж трохи насмічено, але метою мандрівки є зовсім не це, тому скоріше далі. Від гідросистеми стежка вже досить широка, за пару хвилин виходжу на лісову дорогу. По ній направо. Дуже скоро – знову розгалуження. Йти треба і туди, і туди :) Вся справа в тому, що скельний масив, що нас цікавить має дві домінуючі вершини – умовно північну (з Боку Ласпі), а вірніше північно-західну, яку звуть Деліклі-Бурун (дирявий гребінь, з цими горами скоро кримсько-татарську вивчиш :) ) і умовно південну – власне Ілляс-Каю (скеля Іллі).
Стежка прямо веде на Деліклі-Бурун, наліво – на Ілляс-Каю. Орієнтиром цього розгалуження є два шматка резини, які валяються саме на самій стежці. Розумію, що шматки резини не можуть бути достатньо надійним орієнтиром (такі як автобусна зупинка чи гідротехнічна споруда) :), але пан Єзерський (відомий знавець-мандрівник Криму) писав про них ще 5 років тому. З тих пір ті шматки ніде не поділися ;)
дорога в лісі
Вирішую спершу повернути наліво. Гарна стежка, то піднімаючись вгору, то знову спускаючись вниз. За півгодини знову перехрестя, тут вже інтуїтивно повертаю направо, відчуваю, що вершина там, поблизу. Декілька хвилин – і оку відкривається дивний краєвид – невеличка улоговина, верхівки дерев, а над ними підносяться білі зубаті скелі-останці, за ними – вже рівна як стіл Байдарська яйла і шматок моря, що виблискує на сонці.
вид зі схилу південної Ілляс-Каї
Колись давно, у середні віки тут було чи то селище, чи то ціле місто Ласпі. Кому воно належало, мені невідомо, можливо феодорітам, які з висоти гір, готувалися до нападу і спостерігали, як внизу на березі хазяйнують генуезці… Дивний цей Крим з круговоротом племен і народів, кожен з яких був народом-прибульцем, відстоював своє право бути тут, витісняючи один-одного. Отак і феодорити з генуезцями перманентно воювали за доступ до моря, доки обох не змела османська навала…
Та повернемося до наших баранів, тобто до зубатих скель-останців. По татарськи звуться вони Кібен-Кая (скелі-стоги з татарської, якщо не помилюся), хоча мають ще декілька назв –Чортові пальці чи Цукрові головки. Відразу за ними скелястий виступ гори Мачук (ягня).
скелі Кібен-Кая та гора Мачук
Піднімаюсь на Ілляс –Каю (схил якої справа від вищезгаданих скель-пальців)
схил південної Ілляс-Каї, внизу зліва – Форос
Тут краєвид можна розгледіти ще краще, вище і вище – відкривається все ширша панорама навколишніх гір, аж там вдалині видніється Байдарська долина, оперезана гірським намистом із смарагдовим плесом Чорнорічинського водосховища.
вид на Байдарську долину
Піднімаюся по схилу. Підйом нетривалий і неважкий, але в цій порі дня сонце ще не добралося до каміння, і воно виблискує росою. Трохи слизько, доводиться, чіплятися за коріння поодиноких дерев і траву.
Вітер, що було вже стих внизу у лісі стає все потужнішим, складається враження, що він дує вже з протилежного боку – з гір, але пориви, що раз у раз прориваються з боку улоговини, що полого спускається в бік Фороса, свідчать про оберенене. Просто, розбиваючись в амфітеатрі прямовисної стіни скель, потужні повітряні маси знаходять вихід в площині здибленої куести. Мені від того не легше. Ці пориви можуть запросто здути з гребня вниз. А падати там є де…
гребінь Ілляс-Каї, з протилежного боку – прірва
Поблизу вершини – руїни храму Св.Іллі, але сюди вже не виходжу – виповзаю по-пластунськи. Вітер не то щоби здуває. Він вже не дає бодай звестися на коліна, щоби краще роздивитися краєвид. Підповзаю до краю. Краєвид в бік мису Айя просто незабутній. Але підступний вітер… Він забиває дихання, задуває очі… Намагаюся бодай щось сфотографувати. Не маючи змогу підвестися (з рівня землі зняти заважає каміння), радію, що мій апарат має поворотний екран. Пусте… Витягую вгору руку з фотоапаратом, вітер її бовтає так, що я не можу нічого роздивитися на екрані. Та яке там кадрування, натискаю на кнопку спуску навмання, надіюся на електроніку. Як виявилося внизу, марно – за таких умов апарат просто не зміг зфокусуватися.
Байдарська яйла та Форос з гребеня
Так само, повзучи, тікаю вниз. Нарешті можна перевести подих. Йду оглянути ті самі пальці-стоги-головки. Ніяких слідів стародавнього міста немає, лише жовто-червоні кольори лісу і білі глиби скель, подекуди знизу підпалені кострищами – місце для відпочинку тут чудесне. Сміття немає, і це вже радує.
один з “пальців”
Вирішую сходити ще на північну вершину. Повертаюся до тієї резини, наліво, стежка лісом круто збирається вгору і виводить на скельний мис.
стіна Ілляс-Каї з мису-передвершини
З нього теж відкривається чудова панорама бухти, хоча вітер, малопомітний в лісі, тут бушує не менше. Все ж вдається трішки пофотографувати, зручно вмостившись за камінчиком. Далі вирішую не йти, оскільки наповзався вдосталь. Буде причина прийти сюди ще, як дасть Бог, за меншого вітру.
вид на Ласпінську бухту та мис Айя з передвершини Деліклі-Бурун
Повертаюся назад до траси тією ж дорогою. Далі ще був спуск до моря, фотографування хвиль, які накривали КАМАЗ будівельників на пірсі (а я ще дивувався, що вітер хоче мене здути з гори), спроба скупатися в такий шторм… Наступного дня був Мангуп, але то вже інша історія.
Загалом прогулянка (від траси і до траси) зайняла 4 години. За нормальної погоди (відсутність вітру, дощу) її можна рекомендувати всім, у кого, звичайно не бракує клепки в голові, щоби не давати клопоту рятувальникам.
панорама зі схилу Ілляс-Кая на схід
