Продовження розповіді про травневий похід Полониною Красною. Початок (день 1) можна прочитати тут
Оскільки з другого дня походу назбиралося чимало фото, вирішив розбити “день 2″ на дві частини.
Отже - частина 1 дня 2-го карпатського походу Полониною Красною.

вид на долину Брустурянки на світанку

Прокинувся я, як завше то роблю в горах, рано. Ще не було і шостої. Хлопці ще спали, було вітряно і зимно, одначе мене тягнуло вгору на гребінь хребта, адже по той бік - з боку Лопухова та Усть-Чорної мало вставати сонце…
Попередній день з його скаженими хмарами та дощем обіцяв незабутній світанок та океан хмар під ногами.
Вже близько 6-ї я був нагорі. Нажаль мене чекало розчарування. Небо на сході було затягнуте важкими і низькими свинцевими хмарами. Лише один промінь продирався крізь ту пелену, і підсвічував як прожектор гірські схили в районі Брустур…
Я добряче замерз, коли згодом пощастило і нашим схилам, раз у разі сонце осяювало і їх, тоді я встигав зазнимкувіати щось на кшталт цього:

наш майбутній шлях на Климову

чи цього маленького озерця прямо на хребті:

озерце на хребті

Про фотографування чарівного світанку вже не йшлося, позаяк сонце встигло виповзти занадто високо.
А по інший бік (у західному напрямі) розігрувалася справжня небесна феєрія:

карпатське небо

Але і зі сходу пейзажі були не гірші. Сонце гралося в хованки, видаючи себе лише довгими і густими променями, що спадали на долини Брустурянки та Мокрянки, осяюючи глухе село Лопухове своїми ніжними променями…

Згадався Андрухович, який писав про ці краї таке:
“Я розумію, чому Німецьку Мокру вони переіменували на Комсомольськ. Але звідки взялася ідея перейменувати Брустури в Лопухово? Бо справжня назва Лопухова - Брустури.
Румунською мовою brustur - це symphytum cordatum, себто живокіст серцевидний, багаторічна трав’яниста рослина родини шорстколистих. Це аж ніяк не те саме, що brusturе - arctium lappa L, себто лопух великий, дрорічна трав’яниста рослина родини складноцвітих. Люди, які 1947 року вирішили перейменувати Брустури на Лопухово, цієї різниці, вочевидь, не зауважували і до уточнень, що саме мається на увазі за назвою села - brustur чи brusturе, живокіст чи лопух, не вдавалися. Для них будь-ка наділена великими листками трав’яниста рослина була лопухом. Вони переклали румунську назву села своєю радянською мовою, нітрохи не сумніваючись у тому, що переклали її точно. При цьому тутешня річка так і залишилася Брустурянкою, не ставши Лопушанкою. Дивно, але вони взагалі ніколи не перейменовували річок.”

Між тим вже була майже восьма ранку. Мої супутники вже вставали

місце нашої першої ночівлі

Однак ранкові збори та сніданок затягнулися, то ж вийшли ми як в тій карпатській приказці: “коли не вставай, вийдеш всеодно об 11-й”. Вийшли щоправда трохи раніше

початок підйому

Похід починався весело, світило сонце, дув сильний бічний вітер, ми йшли назустріч пригодам, раз у раз зупиняючись, щоби зфотографувати черговий шедевр :)…

на марші

А пейзажі навколо були просто надзвичайними:

вид з передвершини Климової на долину Мокрянки та Брустурянки

схили передвершин Климової

Ми піднімалися все вище, все частіше траплялися сніжники, все холодніше, вітряніше і похмуріше ставало. Масив Климової виявився до холєри високим і несподівано довгим

на хребті

Сонце все ж іноді продиралося крізь хмари, кидаючи шматки світла на довколишні красоти

довколишні пейзажі

А Климовій все не було кінця:

Климова

Але за годину ходи нарешті і вершина - г.Климова, 1492 м.н.р.м. З неї відкриваються види на ключові вершини регіону:

масив Стримби та Пішконя з Климової

Ще за півгодини кінцева вершина масиву Климової - Прислоп. Тут теж велика поляна крокусів, шкода, сонце заховалося, здається на сьогодні вже остаточно…
Але бентежить не це…
Ми прозріли, оскільки тільки з Прислопа побачили шлях, який нам належить сьогодні пройти… Красна виявилася ще тією зміючкою - хребет вигинався одразу у двох площинах, він петляв вліво-вправо і вгору-вниз. Вдалині в шапках снігів виднілися ключові вершини - Гропа, Ружа, Сигланський… Топазу з характерною ознакою - високою вежею - навіть не видно. А прямо перед нами - глибока сідловина, в яку нам доведеться спускатися, скидаючи щойно набрану висоту…

крокуси на схилах Климової. Вид на Гропу, Ружу та Сигланський

вниз з Климової

“Букова долина” - глибока сідловина між Климовою та Гропою опускається нижче верхньої межі лісу. Простіше кажучи - заводить у буковий ліс.

сідловина між Климовою та Гропою

Тут нас таки наздоганяє негода. Чорна хмара суне просто на нас…

“Букова долина”. Насувається негода

на перемичці

Ми ховаємося у маленькій трохи дірявій колибі, що стоїть при дорозі. Слідом за важкими першими краплями дощу йде справжній сніг…

привал на перемичці

На диво опади швидко минають, то ж пообідавши ми знову виходимо на маршрут. Нам ще йти і йти, а вже майже друга.

на Гропу

з підйому на Гропу. В тлі - Стримба

і на завершення декілька клікабельних панорам:

вид з хребта над місцем першої ночівлі на захід

масив Климової

маршрут:

Подивитися маршрут початку 2-го дня на мапі більшого розміру

(Далі буде)

День 1. День Перемоги, німці і «Долина» крокусів

Прогулюючись далі від палацу Сєменовських-Левицьких по вул.Пекарській в напрямі Личаківського кладовища, медичного університету чи колегії піарів, на розі вул.Тершаківців важко не зауважити величезний корпус ветеринарної академії, збудованого у так званому стилі “сталінського ампіру” наприкінці 1950-х. Величезна масивна будівля явно дисонує з архітектурним оточенням. Тому цікавить вона нас виключно як орієнтир. Пройшовшись трохи далі по Пекарській варто звернути увагу на маленький корпус тіє ї ж академії, нічим не примітний з вулиці, позаяк фасадом він орієнтований у двір.

елементи оздоблення балкону палацу

Колишній палац графів Туркулів-Комелло спорудили у 1844 р. на місці давнішого будинку імовірно за проектом архітектора Фридерика Баумана у стилі так званої романтичної неоготики.
Готичними елементами тут є і великі стрілчасті арки, і хрестоцвіти…

хрестоцвіт та “готичні форми”

Фасад споруди підкреслює портик на двох колонах з різбленими капітелями, які підтримують балкон з мережними поручнями, завдяки чому палац нагадує романтичний середньовічний будинок…

У 1920-30-х роках будинком володів такий собі адвокат Е.Батицький. Його донька - артистка Софія Батицька - була першою “міс Полонія”

ще елементи декору

За часів Комелло і Батицького дах палацу був вкритий гонтом. У 1937 р., коли будівлю передали під потреби факультету ветеринарії медичного університету, дах перебудували, влаштувавши в ньому два ряди люкарн. Також палац перебудували і в інтер’єрі - під навчальні аудиторії. І досі тут розміщується один з корпусів ветеринарної академії.

родові герби на фасаді палацу

Як знайти:

Подивитися Львів. Палац Туркулів-Комелло на мапі більшого розміру

Інші статті цієї серії:
“Палац гіпсових королів”. Вілла Ю.Франц
Конвікт. Колегія піарів
Національний музей. Віла Дуніковського
Палац на Пекарській
Костел Св.Мартина
“Замок” на Генерала Чупринки

Сегодня речь будет идти о здании Национального музея им. Андрея Шептицкого во Львове.

Здание Национального музея на проспекте Свободы, 20 (взято на Википедии)

Большинство туристов вероятно скажут, что знают, где находится Национальный музей, еще бы, пройти здание по адресу проспект Свободы, 20 тяжело. Размещенный между Оперой и вернисажем, Преображенским собором, улицей Армянской, нынешний главный корпус Национального музея лежит на оживленном туристическом пути. Хотя бы табличку, да и замечали :)
Само здание было возведено на протяжении 1898-1904 годов по проекту архитекторов В.Маркони и К.Яновского для художественно-промышленного музея. В советское время там размещался музей Ленина. И только в 1991 году сюда перевезли часть экспозиции тогдашнего Музея украинского искусства.
Но что-то я отвлекся. Конечно, речь идет не о здании на Свободы, 20.

Когда-то главный и единственный, а теперь второй корпус Национального музея во Львове, который размещается в роскошной вилле конца 19 в., спрятан на тихой улице Драгоманова (номер 42), фактически под склонами Цитадели. Вилла была построена в 1897-98 гг. на тогдашней улице Мохнацкого по проекту архитектора Владислава Рауша по заказу профессора Львовского университета Эмиля Дуниковского (1855-1924), геолога, географа и путешественника.

Эклектическая или же необарочная вилла, щедро украшенная маскаронами, скульптурами богов и херувимов, декором из грифонов, львов, раковин etc создает на удивление торжественное и приподнятое настроение. Вместе с тем такое разнообразие внешней роскоши не вызывает чувства переизбытка, помпезности или просто безвкусицы.

уже темнело, посему прошу прощения за качество фото

Но в 1911 году Дуниковский виллу продал. Купил ее ни кто другой, как митрополит Андрей Шептицкий для потребностей основанного им в 1905 году Церковного музея. Некоторое время музей содержался при митрополии на территории <а href="http://haidamac.org.ua/2010/01/smm-yur/">собору Св.Юра, но расширение коллекции нуждалось в новом, более приспособленном помещении.
В тот же год, а конкретно 11 июля 1911 года митрополит выдает акт, согласно с которым научному фонду “Церковный музей” предоставлялось название “Национальный музей. Юбилейный научный фонд галицкого Митрополита Андрея Шептицкого”. Основное назначение музея было доказательство самобытности, подъема и развития украинской культуры. Галицкий Наместник официально признал право на существование фонда.

Экспозиция музея была открыта 13 декабря 1913 года. Основу фондов составляли материалы основателя, который подарил в целом около 10 тыс. предметов и содержал музей преимущественно на собственные средства. В том же 1913 году митрополит завещал музей в собственность украинского народа.

фото 1932 г. из Национального цифрового архива (Польша)

В 1930 г. коллекция насчитывала свыше 80 тыс. предметов. В 1945 г. музей пополнился сборниками закрытых советской властью музеев. Переименован на Львовский музей украинского искусства. В 50-х из музея было изъято в спецфонд свыше 4 тыс. книг, в архив МГБ - 138 томов и папок рукописей, вывезено и сожжено 2,5 тыс. произведений искусства. С 1991 возвращено название “Национальный музей во Львове. Научно-художественный фонд митрополита Андрея Шептицкого”

В музее хранится одно из наибольших в Украине собраний изобразительного искусства, которое включает почти 117 тыс. предметов основного и около 50 тыс. предметов научно-вспомогательного фонда. Среди них - наибольший в Украине сборник украинских икон 14 - 18 вв. (свыше 4 тыс. произведений); уникальная коллекция сквозной деревянной резьбы; коллекция рукописей 11 - 16 вв.; редкая коллекция народной сакральной скульптуры; сборник гравюры 17 - 18 вв.; произведения живописи и скульптуры 18 - 19 вв.

В настоящее время корпус на Драгоманова, 42 закрыт на ремонт. Едва не вырвалось «к сожалению», но все же - к счастью, надеемся, что подпорченное годами здание прежней виллы Дуниковского будет скоро отреставрировано и опять будет принимать посетителей. Тогда может и появится репортаж с фото интерьера и экспозиции.
Найти виллу просто. От площади Мицкевича проспектом Шевченко до конца улицы. Возле памятника Грушевскому берем курс на Николаевский костел, оставляем костел слева и подымаемся улицей Драгоманова вверх. Вилла стоит по улице справа, впрочем не заметить ее будет сложно.

Смотреть Национальный музей на карте большего размера

Еще статьи этой серии:
“Дворец гипсовых королей”. Вилла Ю.Франц
Конвикт. Коллегия пиаров

Хорол - невелике містечко (близько 15 тис.мешканців), районний центр на Полтавщині. Роком заснування багато хто вважає 1083 рік, позаяк тим роком назва Хорол вперше згадується в літописах стосовно битв з половцями. Одначе назву місто отримало від одноіменної річки - Хорол (”швидка”), то ж достеменно не відомо, що мали на увазі літописи - річку, чи місто.
Напевне можна сказати, що місто відоме з 1617 року, тоді воно носило назву Ярослав.

собор Успіння у Хоролі

З 1648 року Хорол став сотенним містечком Миргородського полку і залишалося у цьому статусі аж до ліквідації гетьманства у 1764 р. В ті часи Хорол був добре укріпленою фортецею, від якої і донині залишилися залишки земляних валів. Згодом Хорол стає повітовим містом Полтавської губернії.
Від тих часів не збереглося майже нічого. В радянські роки було знищено 5 церков, перебудовано будівлями за типовими проектами центр міста… То ж старовини там практично не лишилося. То ж нині це маленьке провінційне містечко, не позбавлене однак певного шарму та затишності.
В останні роки там відбудовано 2 храми. Стилістики знищенних храмів, як я розумію, ніхто не дотримувався, проте виглядають вони досить таки приємно:

ще одна церква в Хоролі

Бажаючі можуть відвідати місцевий краєзнавчий музей та меморіальний комплекс “Хорольська Яма”, де нацисти знищили більше півсотні тисяч людей…

В Хорол я приїхав одного погожого весняного ранку з Полтави в надії трішки помандрувати цим мальовничим краєм. Автостанцій у Хоролі дві. Одна - міжміська - прямо на трасі Київ-Харків, інша - “сільська” далеко в місті біля однієї з новозбудованих церков. На жаль, все що могло їхати на ближні села того дня, вже поїхало, тому я вирішив пройтися в сусіднє село Вишняки пішки.
По дорозі в Хоролі зафотографував ще такий пам’ятник, чи то видатному земляку, чи визволителю міста:

Село Вишняки лежить на протилежному, лівому, трохи підвищеному березі річки Хорол. Дорога до села всього якихось 3 км (саме ж село, як виявилося, значно довше).
На річці Хорол привертають увагу залишки надзвичайно мальовничого та фотогенічного дерев’яного мосту:

то ж нафотографувавшись його досхочу я попрямував далі

Село Вишняки засноване у 16 ст. і отримало свою назву гіпотетично від засновника козака Савки Вишняка. Хоча тоді, наприкінці квітня, уквітчане вишневим цвітом село асоціювало свою назву геть з іншим :)

центральна вулиця Вишняків

Село досить таки велике (понад 2 тис.мешканців). Вже потім я вичитав, що в ньому є справжінй мототрек, на якому проходили навіть чемпіонати Європи з мотоболу. Вишняківська ж команда “Нива” була неодноразовим чемпіоном України з цього виду спорту.
Головними ж архітектурними атракціями цього полтавського села є дві пам’ятки архітектури.
Шпиль і башточку однієї з них видно ще з протилежного боку Хоролу. Це садибний будинок Котляревських.

Вишняківські Котляревські до батька української літератури стосунку не мають, принаймні близькими родичами не були.
Садибний будинок збудовано за проектом відомого архітектора Миколи Львова, будівництво було закінчено 1805 р. вже по смерті архітектора.

тильний фасад будинку

Садибний будинок збудований з цегли, в плані - квадратний, двоповерховий, тинькований. Над головний входом - прямокутний балкон-тераса, що опирається на масивні колони. З тильного боку - подібний балкон, тільки вже півкруглий.

Композиційним центром будівлі є овальна зала, завершена куполом з невисоким шпилем. Зала на другому поверсі освітлюється вікнами в барабані купола.
На стіні будівлі меморіальна табличка про те, що 1845 р. тут гостював Тарас Шевченко.

Нині в колишній садибі розмістився будинок-інтернат для інвалідів.

На воротах садиби стоїть охоронець. До середини пускає неохоче (хоча як я зрозумів, неохоче, коли на території є директор). Того дня директор був на місці. Охоронця я таки упросив мене впустити. Директор підійшов до мене сам, коли я фотографував садибу. Впевнившись, що я фотографую “для себе”, а зовсім не “для газети”, тим паче, що мене цікавить не скільки заклад, стільки архітектура, він більше не заперечував проти моєї присутності.

ворота садиби у Вишняках

Прямо навпроти садиби розміщена інша архітектурна атракція Вишняків - Троїцька церква

Троїцька церква у Вишняках

Збудована вона була у 1794-1799 рр. ймовірно коштом тих самих Котляревських. Подейкують, що з садиби до церкви веде підземний хід.

Церква - мурована, хрестова в плані, має одну баню - високий барабан-восьмерик з вікнами та півциркульними нішами увінчаний куполом з невеличкою главкою та високим шпилем

Стіни в екстер’єрі оформлені неглибокими лучковими та циркульними нішами та пілястрами. В нішах - зображення святих

Інтер’єр храму не зберігся. Лише у 90-х роках 20 ст., коли його було повернуто віруючим, було відновлено іконостас.

На противагу Микулинцям вишняківський клозет не носить ознак гендерного нерівноправ’я :) Навіть навпаки:

З Вишняків я виходив прямо на трасу Київ-Харків, йдучи у протилежний від Хорола бік. Село виявилося надто видовженим. Дорогою траплялися такі от хатки:

При трасі стоїть пам’ятник останньої війни на місці загибелі трьох танкових екіпажів, бездумно кинутих на ворожу артилерію…

Небольшой городок Микулинцы раскинулся среди живописных подольских холмов в Теребовлянском районе Тернопольщины в 20 км. к югу от областного центра.
Первое упоминание о Микулине (историческое название Микулинцев) встречается в “Наставлении” Владимира Мономаха в 1096 г. Таким образом в 1996 году Микулинцы отпраздновали 900-летие своего города, благодаря чему появилось пиво “Микулин-900″. Через Микулин проходил торговый путь с Галича в Киев. В 11 в. городок входил в Теребовлянское удельное княжество. В 1595 году получило магдебургское право.
Торговая марка “Микулинецкое” хорошо известна не очень широкой, но дружной общественности - любителям пива. Так вот, “Микулинецкое” варят здесь (о заводе “Опилля” в Тернополе ни слова :))

фото с сайта www.brovar.org

Посему возвращаясь из Буданова и Теребовли в Тернополь, я не мог не заехать в этот маленький уютный городок.
Сфотографировав первого попавшегося микулинчанина, который встретился мне, только я вышел из маршрутки, я начал искать кого бы спросить, где же тот легендарный завод.
У того первого микулинчанина я спросить не смог, поскольку во-первых, он спал, во-вторых, он был милой собачонкой:

Народа на улицах практически не было, поетому пришлось спросить в первом попавшемся магазине. Первый попавшийся оказался фирменным магазином “Микулинецкое”
Улица к ОАО “Бровар” вся было увенчана вишневым цветом. Была середина апреля, длился второй день путешествия, во время которого я успел уже получить массу впечатлений от кучи тернопольских достопримечательностей, яркого теплого весеннего солнца и сверхфотогеничного неба…

дорога к “Микулинецкому”

ОАО “Бровар” - производитель продукции под торговой маркой “Микулинецкое” - выпускает 13 видов достаточно уважаемого среди ценителей пива и минеральную воду. С ассортиментом впрочем можно ознакомиться на официальном сайте

ОАО “Бровар”

Завод встречает меня дружеским лаем собак (одна-одной меньше), которые дружно высыпают из-под заводских ворот. Вор здесь не пройдет :)

ОАО “Бровар”

На трубе завода год - 1698, который считают годом основания пивоварни. Хотя с датами там не очень чисто. Часто на бутылках “Микулинецкого” ставят более раннюю дату - вообще 1457. Но это дата просто символическая. Поскольку 1457 год Микулинцы вспоминаются лишь историей о пиве, посланного отсюда немецким герцогом Тиераном в подарок польскому королю Ольбрахту, на основании чего делается вывод, что уже тогда в этих краях варили “Микулинецкое” :). в 1698 же году “Микулинецкое” вспоминается во второй раз, уже в австрийских источниках…
Но оставим пиво, ведь не им единственным… В Микулинцах еще есть на что посмотреть. Возвращаемся на центральную улицу города

центр Микулинцев, превалирует одноэтажная застройка, виднеются развалины замка

Микулинецкий замок размещен на холме над рекой Серет, которая окружает его с южной и восточной сторон. Был заложен в 50-х годах 16 в. на месте более давнего, деревянного, потом усовершенствованный и расширенный в конце 16-го и в 40-х годах 17 в.

Микулинецкий замок

Замок построен из песчаника, регулярный в плане. Толщина стен достигает 2 м. Северо-западный и юго-восточный углы укреплены круглыми в плане двухъярусными бастеями…

В 19 в. здесь размещалась суконная фабрика. В настоящее время правда от него остались лишь живописные руины, хотя, кажется, это единственные замковые развалины, где до сих пор живут, и совсем не привидения ;)
По крайней мере большая овчарка была вполне материальной :)

жилой дом на территории замка

Неподалеку от замка размещен дворец 18-19 в. В настоящее время здесь размещается областная бальнеологическая больница.

тыльный фасад дворца

Дворец был построен в 60-х годах 18 в. по заказу Людвиги Потоцкой. От того дворца правда остались лишь два флигеля, поставленных перпендикулярно к продольной оси дворца и соединенных с ним дугообразными галереями.

одна из галерей

Основной корпус в середине 19 в. был полностью перестроен. Тогда Микулинцы от Потоцких перешли в собственность такого себе барона Кнопки. Он-то и стал заказчиком нового здания, которое имеем и доныне.

дворец в Микулинцах

Построенная в стиле неоклассицизма, центральная часть дворца подчеркнута на главном фасаде ризалитом с четырьмя деревянными скульптурами Атлантов, поднятыми на аркаду первого этажа. Парковый фасад оформлен глухим восьмипилястровым портиком ордера Коринфа.

симпатичные такие атлантики

Кнопка имел замысел устроить здесь курорт, основанный на сероводородных источниках. Но бизнес-план реализовать удалось лишь при советской власти. И то Микулинцы курортом не стали. Но бальнеологическую больницу здесь таки открыли.
К дворцу примыкает ландшафтный парк свободного планирования. Парк к сожалению, очень запущенный, радуют лишь нарциссы:

Дальше от дворца держим путь к костелу. Первое, что встречается на пути - вот такой вот памятник гендерному неравенству:

Троицкий костел в Микулинцах был построен в стиле барокко в 1761-1779 гг. архитектором Августом Мошинским. Имеет он очень таки необычный вид:

Троицкий костел

Сооружение - трехнефная базилика с полукруглым двухъярусным деамбулаторием. Средний неф с обеих коротких сторон по продольной оси замкнут полукругло. Перекрыто крестовыми сводами (нефы), полуциркульными с распалубками (обход пресбитерия) и чвертьсферичными с распалубками, разделенными лопатками (в полукруглых расчленениях среднего нефа).
Архитектурный декор сосредоточен на главном фасаде и состоит из установленных в эдикулах каменных резных скульптур апостолов, декоративных ваз, согнутых сандриков.

апостол Матфей

апостол Марк	апостол Лука	апостол Иоан

Ступенчатая структура фасада подчеркнута поярусными антаблементами с полуколоннами тосканского и коринфского ордеров. В интеръере - полуколонны утонченного композитного ордера.

Рядом с костелом старое польское кладбище:

Как найти
Микулинцы:

Подивитися Микулинці на мапі більшого розміру

ОАО “Бровар”:

Посмотреть ВАТ “Бровар” на карте большего размера

Замок:

Посмотреть Микулинецький замок на карте большего размера

Дворец:

Посмотреть Палац у Микулинцях на карте большего размера

Костел:

Посмотреть Троицкий костел на карте большего размера

Невеличке містечко Микулинці розкинулося серед мальовничих подільських пагорбів у Теребовлянському районі Тернопільщини за 20 км на південь від обласного центру.
Перша згадка про Микулин (історична назва Микулинців) зустрічається у “Повчанні” Володимира Мономаха у 1096р. То ж 1996 року Микулинці відсвяткували 900-річчя свого міста, завдяки чому з’явилося пиво “Микулин-900″. Через Микулин проходив торговельний шлях з Галича до Києва. В 11 ст. містечко входило до Теребовлянського удільного князівства. З 1595 року отримало магдебургське право.
Торгова марка “Микулинецьке” добре відома не дуже широкому, але дружному загалу - любителям пива. Так от, “Микулинецьке” варять тут (про завод “Опілля” в Тернополі ані слова :))

фото з сайту www.brovar.org

То ж повертаючись з Буданова та Теребовлі до Тернополя, я не міг проминути це маленьке затишне містечко.
Сфотографувавши першого ліпшого микулинчанина, який трапився мені, тільки но я вийшов з маршрутки, я почав шукати кого би то запитати, де ж той легендарний завод.
У того першого микулинчанина я запитати не зміг, бо по-перше, він спав, по-друге, він був милим песиком:

Народу на вулицях практично не було, то ж довелося запитати у першому-ліпшому магазині. Перший-ліпший виявився фірмовим магазином “Микулинецьке”
Вулиця до ВАТ “Бровар” вся було уквітчена вишневим цвітом. Була середина квітня, тривав другий день подорожі, за яку я встиг вже отримати масу вражень від купи тернопільських атракцій, яскравого теплого весняного сонця та надфотогенічного неба…

дорога до “Микулинецького”

ВАТ “Бровар” - виробник продукції під торговою маркою “Микулинецьке” - випускає 13 видів досить шанованого серед поціновувачів пива та мінеральну воду. З асортиментом втім можна ознайомитися на офіційному сайті

ВАТ “Бровар”

Завод зустрічає мене дружнім гавкотом собак (одна-однієї менше), які дружно висипають з-під заводських воріт. То ж злодій тут не пройде :)

ВАТ “Бровар”

На трубі заводу рік - 1698, який вважають роком заснування пивоварні. Хоча з датами там не дуже чисто. Часто на пляшках “Микулинецького” ставлять більш ранню дату - взагалі 1457. Але то дата просто символічна. Позаяк 1457 рік Микулинці згадуються лише історією про пиво послане звідси німецьким герцогом Тієраном у подарунок польському королю Ольбрахту, на основі чого робиться висновок, що вже тоді в цих краях варили “Микулинецьке” :). 1698 ж року “Микулинецьке” згадується вдруге, вже у австрійских джерелах…
Та облишмо пиво, адже не ним єдиним… В Микулинцях ще є на шо подивитися. Повертаємося на центральну вулицю міста

центр Микулинців, переважає одноповерхова забудова, видніються руїни замку

Микулинецький замок розміщенний на пагорбі на річкою Серет, що оточує його з південного і східного боків. Був закладений в 50-х роках 16 ст. на місці давнішого, дерев’яного, потім вдосконалений і розширений в кінці 16 і в 40-х роках 17 ст.

Микулинецький замок

Замок побудований з пісковика, регулярний в плані. Товщина стін сягає 2 м. Північно-західний і південно-східний кути укріплені круглими в плані двох’ярусними бастеями…

У 19 ст. тут розміщувалася суконна фабрика. Нині правда від нього лишилися лише мальовничі руїни, хоча, здається, це чи не єдині замкові руїни, де досі живуть, і зовсім не привиди ;)
Принаймні велика вівчарка була цілком матеріальною :)

житловий будинок на території замку

Неподалік від замку розміщений палац 18-19 ст. Нині тут розміщується обласна бальнеологічна лікарня.

тильний фасад палацу

Палац було збудовано у 60-х роках 18 ст. на замовлення Людвіги Потоцької. Від того палацу щоправда лишилися лише два флігелі, поставлених перпендикулярно до подовжньої осі палацу і сполучених з ним дугоподібними галереями.

одна з галерей

Основний корпус в середині 19 ст. було повністю перебудовано. Тоді Микулинці від Потоцьких перейшли у власність такого собі барона Кнопки. Він-то і став замовником новоїх будівлі, яку маємо дотепер.

палац в Микулинцях

Збудована в стилі неокласицизму, центральна частина палацу підкреслена на головному фасаді ризалітом з чотирма дерев’яними скульптурами атлантів, піднятими на аркаду першого поверху. Парковий фасад оформлений глухим восьмипілястровим портиком ордера Корінфа.

симпатичні такі атлантики

Кнопка мав задум влаштувати тут курорт, заснований на сірководневих джерелах. Але бізнес-план зреалізувати вдалося лише за радянської влади. І то Микулинці курортом не стали. Але бальнеологічну лікарню тут таки відкрили.
До палацу примикає ландшафтний парк вільного планування. Парк на жаль, дуже захаращений, радують лише нарциси:

Далі від палацу мандруємо до костелу. Перше, що зустрічається на шляху - от такий от пам’ятник гендерній нерівності:

Троїцький костел в Микулинцях було збудовано в стилі бароко у 1761-1779 рр. архітектором Августом Мошинським. Має він дуже таки незвичний вигляд:

Троїцький костел

Споруда - тринавова базиліка з напівкруглим двоярусним деамбулаторієм. Середня нава з обох коротких боків по подовжній осі замкнута напівкругло. Перекрито хрестовими склепіннями (нави), півциркульними з розалубками (обхід пресбітерія) і чвертьсферичними з розпалубками, розділеними лопатками (у напівкруглих розчленовуваннях середньої нави).
Архітектурний декор зосереджений на головному фасаді і складається з встановлених в едикулах кам’яних різьблених скульптур апостолів, декоративних ваз, зігнутих сандриків.

апостол Матфей

апостол Марк	апостол Лука	апостол Іоан

Ступінчаста структура фасаду підкреслена поярусними антаблементами з напівколонами тосканського і Корінфа ордерів. У інтер’єрі - напівколони витонченого композитного ордера.

Поруч з костелом старий польський цвинтар:

Як знайти
Микулинці:

Подивитися Микулинці на мапі більшого розміру

ВАТ “Бровар”:

Подивитися ВАТ “Бровар” на мапі більшого розміру

Замок:

Подивитися Микулинецький замок на мапі більшого розміру

Палац:

Подивитися Палац у Микулинцях на мапі більшого розміру

Костел:

Подивитися Троїцький костел на мапі більшого розміру

В них розміщували тюрми і психушки, військові частини і тублікарні, в багатьох з них ці заклади і понині. З одного боку пам’ятки в чомусь завдячують своєму збереженню до наших часів під час боротьби зі «старьйом» та просто байдужого приречення на самотнє помирання. Але ж вони і зубожіють, відданні в підпорядкування установам, що самі ледве зводять кінці з кінцями, де там вже віднайти кошти бодай на підтримуючий ремонт…
З одного боку вони мають господаря, їх охороняють, за ними якось доглядають, з іншого – часто недоступні і втаємничені - вони втрачають шанс на відродження…

Сьогодні поговоримо про одну з таких, в якій з вищеперелічених «рятівників» не розміщувалася тільки тюрма. Вона досі є малознаною, лежить вдалині від туристичних шляхів, закинута і, здається, майже зовсім забута… Та разом з тим заборонена для відвідувачів і вкрита таким шаром таємниць, що це лише підігріває народження часто нездорових версій щодо її нинішнього призначення і перспектив…

Цій атракції (якщо можна так сказати про пам’ятку, до якої доступ закрито) можна сказати все ж пощастило. У буремні післяреволюційні її не спіткала доля інших палаців та маєтностей, як то наприклад маєток Воронцових в Мошногорах чи Давидових у Вербівці (та й десятки інших на самій лише Черкащині). Кажуть, що її не дозволили зруйнувати саме місцеві мешканці (а може просто не зруйнували і не розтягли, як то було з іншими) з поваги до колишніх господарів.

Отже, сьогодні ми говоримо про палац Даховських в с.Леськове, що в кількох кілометрах на схід від м.Монастирище, Черкащина.

КПП

Про «Леськівське диво», як чудом збережений і ніким не знаний маєток називають місцеві мешканці, я дізнався декілька років тому. Невеличка замітка в місцевій газеті повідомляла про цікавий об̒єкт, але інформація звучала як вирок: «палац в розпорядженні військової частини, на територію нікого не пускають, з-за огорожі палацу не видно…». Їхати не було сенсу…

Але рік назад від я дізнався про її випадкову зустріч в поїзді, про шкільні екскурсії, про те що маєток передано на баланс сільської ради і т.д. (ну власне про це можете прочитати у неї на сайті http://www.castles.com.ua/leskowe.html)… Там само ви можете прочитати і про Даховських, і про історію самого маєтку. Навіщо переписувати одне й те саме. Я ж зупинюся на власних відчуттях від відвідин.

Принагідно згадаю лише сайт черкаського архітектора Федіра Гонци () - Ландшафтна архітектура Черкащини, де зможете прочитати не тільки про Леськове, але і про масу інших маловідомих та цікавих об̒єктів Черкащини.

Екскурсії до палацу Даховських виявилися вигадкою, так само як і до речі передача маєтку на баланс сільради (як виявилося - то досі власність Міноборони).

Але потрапити туди все ж можна. Я не маю такого дару переконання як шановна , тому до поїздки підготувався заздалегідь через відповідні інстанції. Про наш приїзд знали і на нас чекали…

Ось і Леськове – дорога-бруківка, вимощена певно ще за Даховських, зліва став, а за ним – мурована огорожа… КПП військової частини №1382. Власне, про військову частину тут мало що нагадує, хіба тільки Державний герб на воротах.

Першими нас зустріли собаки… Дружнім гавкотом вони викотили з-під воріт – одна менша іншої, і для порядку ще пару разів гавкнувши, почали лащитися і підставляти свої пуза. Теж мені, охоронці утаємниченого об̒єкту…

Привітні охоронці теж мало нагадували грізних стражів надсекретної частини. Те, що вони військові можна було розпізнати лише по галіфе кольору хакі, але такі можна і на базарі купити…

А скільки було розповідей, скільки було версій про маєток – від складів таємної зброї (може навіть хімічної чи бактеріологічної) і до надсекретних медичних дослідів (як не як – там же ж був військовий госпіталь)…

Звичайно, в гущавині парку можуть сидіти і снайпери… але навіщо комусь той клопіт, якщо можна було би просто нікому не давати дозвіл на відвідини цього маєтку…

Тому, певно мусимо констатувати, що всі версії не більш ніж плід хворої уяви. Скоріше за все хтось таки має певні плани на цей ласий шматок… Тому і не хочуть щоби про нього знав широкий загал. Який там туризм, яке там краєзнавство, якщо пахне грішми. І грішми немаленькими. І не в бюджет Міноборони. Бо балансова вартість палацу всього… 10 тис.грн.

І до речі маєток не віднесений до жодного з реєстрів культурного надбання, ані, ясна річ, державного, ані обласного – всупереч тому, що пишуть у пресі. Його, якщо хочете, документально просто немає. Я звичайно кажу про архітектурну пам̒ятку, а не про військові приміщення балансовою вартістю 10 тис.грн. Тому і продати його нічого не заважає… Певно питання лише у ціні…

Тому смішно звучать пояснення, чому це таку атракцію не включили до програми «Золота підкова Черкащини». Бо, бачите, «десь у Польщі є такий самий»… І що? Певно хтось таки хоче, аби думали, як Роман Афтаназі, що «скоріше за все, після 1917 р. від маєтку в Леськові не лишилося навіть руїн»…

Нам відчиняють ворота, один з охоронців пропонує послуги гіда. Краєм вуха чую, що інший (певно старший за званням) наказує йому слідкувати, щоби ми не позривали пломби. Тому від гіда не відмовляємося. Певно так треба, аби таки не лізли, куди не просять.

Ще як під̒їжджали до Леськового, привітне блакитне небо як на зло почали вкривати важкі сірі хмари. В гущавині здичавілого парку стало геть темно… Почав накрапати дощ.. Отакої, а так хотілося гарних літніх фото…

Проходимо повз допоміжні приміщення і за поворотом раптом бачимо його – величний і похмурий «середньовічний» (аби не мурований з червоної цегли) замок. Дійсно вражає. Довго лазимо навколо… Усередині вигляд дуже печальний – все поруйновано, закидано сміттям… Перекриття принаймні першого поверху наче ще цілі, але видно, що дах таки протікає, і протікає нещадно аж до першого поверху…

А ще чи то з вікон, чи то з підвалів тхне… Можливо чимось медичним… Так, тут був госпіталь, але покинуті старі лікарні так не смердять. Так. Тут був склад медикаментів, може досі не повивозили їх звідси…

Неприємний різкий ядучий запах навертає на думку, кому потрібно купувати цей клопіт, якщо здається навіть стіни увібрали цей сморід у себе… Хочеться тікати, тим паче починається злива.

Палац враз стає страшним і ворожим… Під зливою ми ще біжимо до озера з острівцем Мрій (який чомусь джерела називають на манер «Софіївського» островом Кохання), робимо ще пару фото…

Став на Конелі з островом Мрій

Аби не охорона, я би можливо десь заховався від зливи і постарався перечекати її, дочекатися сонця і не лишати цю заборонену мрію отак, похмурою та неприємною… Але час йти. Ми повертаємося до машини, полишивши надії обійти маєток по периметру, подивитися на нього з іншого берега річки Конели… Дощ, хоч і трохи вщух, але не переставав всю зворотню дорогу…

Лишилася лише надія повернутися сюди ще. Надія зустріти принаймні тих самих привітних військових, а не грізних охоронців приватної власності… І побачити ще раз той палац, а не руїни розібраної на якісну цеглу будівлі, що за документами коштує дешевше самої цегли…

Сьогодні ми повернемося до Нового Світу і відвідаємо ще одну незвичайну кам’яницю, яка своїми обрисами нагадує замок визволителів Гроба Господнього у Палестині.
Насправді то “простий” житловий будинок, який і нині виконує свої первісні функції.

Вулиця Генерала Чупринки (саме так треба вживати цю назву, позаяк у Львові окремо є вул.Чупринки) тягнеться від костелу Марії-Магдалини (нині будинок органної та камерної музики), що поряд із Львівською Політехнікою, аж до Кульпаркова. Раніше вулиця звалася Штандовська, Кжишова, Потоцького, Зігфрідштрассе, Пушкіна…
Вулиця знаменита своїми примітними віллами та кам’яницями, то ж радив би пройтися нею пішки. Про інші вілли та будинки йтиметься згодом, а зараз розповім про найвидатніший з них.

балкон “замку”

Будинок має здвоєну адресу - вул. Генерала Чупринки, 50-52. Відповідно й будувалися ці дві різнономерні частини у два етапи. Цей будинок зпроектував для себе архітектор Юзеф Сосновський, допомогав йому відомий львівський архітектор, автор так званої “гуцульської сецесії” Іван Левинський.

ще один львівський лев

Першим (1900-1901 рр.) було збудовано будинок №50, що повністю виходить фасадом на вул.Генерала Чупринки. Другий - №52 із наріжною вежею та бічним фасадом на вул.Бічну Кжишову (зараз вул. Івана Левинського) - збудовано у 1907 р.

елемент декору балкону	навіть не знаю, що то	бічні двері

Будинок збудований у псевдоготичному стилі з елементами венеційської готики.
Цікавим в архітектурному плані є великий наріжний балкон-лоджія з елементами, що нагадують венеціанські палаццо. Придівіться гарно - нервюрні склепіння стелі лоджії ще зберігають сліди яскравих розписів - ну прямо тобі храм.

балкон видатний, але потребує реставрації

Тут приваблює все - від пошарпаних часом візерунків аркади з колонами, від яких подекуди лишилася лише арматура - до кованих квітників із зображенням якогось герба.
Маленькі ж металеві балкончики на вежі, здається і раніше виконували суто декоративну роль, адже вийти на них через замуровані ніші просто неможливо.

З боку вул.Генерала Чупринки за кованою огорожею влаштовано невеличкий садок перед входом. Один з найімпозантніших серед знаних мною львівських левів оберігає спокій “замку”.

Склепіння над брамою теж розписане - нічне небо - місяць і зорі. Та тут навіть капітелі декоративних колон мають сліди мабуть колись яскравіших барв…

Заходжу всередину в підворіття.

підворіття	під’їзд	верхній поверх

Раніше певно виглядало трохи інакше… Зараз псують вигляд жовті доріжки газових труб та телефонних дротів, стіни забілені, лише один фрагмент маскаронів має чи не первісний (хоча, звідки то я взяв, можливо “постаралися” ті, хто фарбував газові труби) колір.

У під’їзді виглядає ще гірше… Типові відбитки недокурків на побіленному піднебінні сходів, ці тупі зелені панелі… Лише перила та широке арочне вікно нагадує минуле…

Хотілося би закінчити цитатою з Хохуліна “Вздовж по колишній Пушкіна без оркестру”: “Ось і будинок, точніше, замок бібліофіла Бесядецького, який вічно малюють художники, фотографують туристи, та і я фотографував його неодноразово. Таблички, що свідчить про пам’ятник архітектури, я на ньому не бачив, хоча він цього заслуговує хоча б через постійну увагу гостей міста. У його башті - майстерня художників Риботицьких, а ось цей кадр я зробив, не втримавшись - побачив на балконі Марини Іванівни, що півжиття пропрацювала у телефонній службі міліції, вивішений для просушування одяг і не втримався - сфотографував. Ось на таких балкончиках білизну сушимо - приємно подивитися (на балкончик, природно). Львів!”

табличка вже є		ще один маскарон

Табличку нещодавно таки повісили. Верхінй поверх, добратися до якого можна лише добряче нагинаючи голову, щоби не вдаритися об стелю сходової клітини, має двоє дверей, поміж якими жевріє слабка лампочка. Чи досі за однією з них художня майстерня, я не знаю.
Того дня Марина Іванівна білизну не сушила…

сходи на верхній поверх

Як знайти:

Подивитися “Замок” на Генерала Чупринки на мапі більшого розміру

Інші статті цієї серії:
“Палац гіпсових королів”. Вілла Ю.Франц
Конвікт. Колегія піарів
Національний музей. Віла Дуніковського
Палац на Пекарській
Костел Св.Мартина
Палац Туркулів-Комелло

Небольшой городок в Подволочиском районе Тернопольской области по пути к Гусятину. Всего каких-то 30 км. от областного центра. Добираться нет проблем, через город проходит трасса на Гримайлов и Гусятин, маршрутки курсируют очень часто.
Город возник в 1564 году как пограничная твердыня Речи Посполитой на р.Збруч и достаточно скоро получил магдебургское право (в 1600 г.).

Вскоре была построена и главная его достопримечательность - Скалатский замок (в 1630 г.). Расположен он почти в центре города ближе к въезду со стороны Тернополя (хотя когда-то он охранял подъезды к городу) в заводи реки Гнилки. Основателем замка был мечник Кшиштоф Вихровский. Подступы к замку с двух сторон охранял глубокий ров, с других - болота. Не исключается также оборонная роль близ размещенного пруда, который существовал уже тогда.

Построенный из песчаника, замок приближенный в плане к квадрату, хотя планирование не строго симметрично, северная стена длиной 92 м, южная и западная - по 72 м, восточная - всего 63 м.
По углам замок имеет четыре пятигранные башни, которые ориентированы строго по сторонам света.

Вдоль восточной стены размещалось помещичье жилище. К противоположной стене прилегал комплекс хозяйственных построек. Замок был рассчитан для содержания и обеспечения боевой деятельности целого гарнизона. В северной оборонной стене находились въездные ворота. Оборонное значение замок потерял после значительного разрушения во время войн с турками в конце 17 в. Тогда же новый владелец замка Ян Фирлей перестроил его на собственное жилище. На замковом дворе, вблизи восточной стены, вирос дворец. Но от него ничего не осталось, две мировых войны стерли его с лица земли… Что осталось, можно видеть на фото:

двор замка, угловая башня и вход в подземелье

Башни - четырехярусные с цоколем-подвалом. При перестройке в 19 веке на средства графа Ростовского архитектор Теодор Талевский отреставрировал башни замка в неоготичном стиле. Теперь это импозантные накрытые высокими шатровыми черепичными крышами сооружения. В 2004 году буря посрывала с крыш черепицу, последствия еще можно видеть на фото (фотографировано в апреле 2007 года когда проводилась реставрация). К 2009 году все башни были отремонтированы.

Первый и второй ярусы кроме круглых и квадратных бойниц имеют также характерные для подольских замков тричастные бойницы, третий ярус - машикулы. Бойницы четвертого яруса в форме замочной скважины. Вход в подвальный ярус каждой из башен осуществлялся через длинный тоннель со двора. В настоящее время подземелья засыпаны. Но среди исследователей существует версия, что подземные ходы соединяют замок с Теребовлянским и Збаражским. Местные же утверждают, что подземелья тянутся до самого Гримайлова.

Стены твердыни еще в начале 20 в. были высокими, имели оборонный вид, однако буря первой мировой значительно разрушила замок. В настоящее время стены сохранились от уровня рва к уровню территории и фактически играют роль подпорных стен:

Вблизи замка стоит костел св.Анны. Он новый (построен в 90-х 20-го века) на месте построенного в 1827 г. и кто-знает-с-какой-целью взорванного в 50-х годах того же бурного века.

Еще одно фото костела. Хоть и новодел (причем совсем не похож на своего предшественника), но все же неплох:

Есть в Скалате еще и церковь:

Преображенская церковь 1872 г. Рядом вот такая новая колоколенка:

В центре городка стоит памятник Богдану Хмельницкому. Его казаки тоже немало приобщились к разрушению замка

Есть еще синагога, перестроенная в электростанцию, а в настоящее время заброшенная, пара сецесионных домов… Но в первую очередь Скалат конечно же популярный своим импозантным замком. Посему сюда обязательно нужно заехать, путешествуя в сторону Медобор, Гусятина, Сидорова…

Как найти:

Посмотреть Скалат на карте большего размера

Сегодня перенесемся на Лычаков. Это название у рядового туриста связано прежде всего с одноименным некрополем - Лычаковским кладбищем. Но не только им интересен этот район Львова.
Вряд ли кому прийдет в голову искать еще одну львовскую достопримечательность в… областной больнице. Но Львов - уникальный город, даже такие заведения здесь частично размещены в в памятниках архитектуры. Речь идет о коллегии (конвикте) пиаров.

Известный историк Львова Иван Крипьякевич в своих «Исторических проходах по Львову» называет памятник монастырем пиаров. Но все же речь идет об учебном заведении, посему уместнее употреблять слово коллегия, или полонизированное - конвикт.
Конвикт (лат. - общежитие) - закрытое учебное заведение католической церкви, в котором все воспитанники живут вместе, вместе пользуются помещениями, столом и т.д.
Конвикт во Львове построен отцами пиарами.
Пиары (пиаристы) - католический монашеский орден, который занимается воспитанием и учебой молодежи. Название ордена произошло от школы Schola pia («набожная школа»), организованной в 1597 году основателем ордена святым Иосифом Каласанским. Пиары прославились применением передовых на то время методов учебы, в частности отменой телесных наказаний, делением на классы и почтенным отношением учителей к ученикам. Правда на практике не все было так прекрасно. Например в 1646 году разгорелся скандал наподобие современных - пиаристы Неаполитанской области подозревались в педерастии. Скандал получил такую огласку, что папа Иннокентий Х даже распустил орден, правда тот опять возродился в 1669 г.

архивное фото Владимира Тисса. 1930 г. Из коллекции Львовского исторического музея

В Речи Посполитой пиары появились по приглашению короля Владислава Вазы в 1641 г. Во Львове пиары появились в 1718 г., учебно-воспитательное заведение - коллегию (конвикт) пиаров - Collegium Nobilium, было основано в 1748 г. по инициативе львовского суфрагана о. епископа Самуеля Гловинского. Идею епископа Гловинского поддержал король Август ІІІ Сас, а после разрешения папы Бенедикта ХІV в 1750 г. начато строительство здания конвикта.
Относительно авторства комплекса у искусствоведов нет согласия: Збигнев Горнунг считал, что автором проекта был Франческо Плачиди; Тадеуш Маньковский считал, что им был Джакопо Фонтана; Владимир Вуйцик склонялся к мысли, что автором был Паоло-Антонио Фонтана. Допускают также, что в проектировании принимал участие еще и львовский архитектор Петр Полейовский.
В 1765-1776 годах строительными работами руководил львовский архитектор Францишек-Ксаверий Кульчицкий.
Гловинский умер в 1776 году. К его смерти не успели достроить левое крыло здания. Довершили симметрию сооружения, не нарушая стиля лишь в 1885 г., когда здание уже изменило свое назначение.

левое крыло коллегии

Воспитанников заведения, которые происходили из благородных семей, за умеренную плату учили, воспитывали и предоставляли жилье. Для небогатых воспитанников было установлено 12 стипендий.
После Первого деления Речи Посполитой в 1772 г. и входа Львова во владения Габсбургской монархии пиарам позволили и в дальнейшем продолжать деятельность, но под контролем правительственной комиссии, при условии, что воспитанники благородного происхождения должны учиться бесплатно. Но уже в 1783 г. в соответствии с политикой австрийского правительства (т.н. «иосифинска касата») коллегия была закрыта. Сначала здесь разместили табачную фабрику, а в 1785 г. здание передано под Краевой госпиталь. С тех пор профиль сооружения не изменяется. В настоящее время здесь размещена областная клиническая больница.
Интересен тот факт, что до открытия областного психдиспансера на ул.Кульпарковской, отделение для душевнобольных содержалось здесь же, в бывшей коллегии пиаров. Посему во львовской разговорной речи 19 века слово “пияры” значили то же, что в настоящее время “кульпаркив”…

Памятник представляет собой монументальное строение в бароковом стиле с элементами классицизма. Здание кирпичное, Н-подобное в плане, трехэтажное, по горизонтали фасады четко расчленены карнизами. Центральная часть главного фасада двухэтажная, облицована камнем, с пилястрами Коринфа на высоких цоколях, украшенная тосканскими колоннами в трех кондигнациях и массивным портиком центрального входа. Внутренняя система планирования коридорная с односторонним расположением помещений. На фронтоне сохранился рельеф “Глаз Божьего Провидения”

Правда в интерьере ожидаемой монументальной широкой лестницы я не обнаружил. Сразу со входа упираемся в аптечный киоск. Лестница на второй этаж достаточно узка и размещена где-то со стороны. То ли так и проектировалось, или нынешние хозяева так изменили, но в интерьере впечатления абсолютно не производит. Впрочем что взять, больница и есть больница.

памятник Марьяну Панчишину

Перед главным корпусом в 2000 году был установлен памятник Марьяну Панчишину, украинскому врачу и общественному деятелю, основателю Украинского врачебного общества, ректору Украинского тайного университета, главе врачебной комиссии Научного общества имени Тараса Шевченко, начальнику отдела здравоохранения Львовской области и народному депутату СССР, министру здравоохранения…

Как найти:

Смотреть Львов. Коллегия пиаров на карте большего размера

Другие статьи серии:
“Дворец гипсовых королей”. Вилла Ю.Франц