На третій рік свого існування благодійний етнофестиваль “Трипільскі зорі” (м.Черкаси) дещо змінив свою дислокацію, переїхавши з вельми нудного парку Хіміків на берег Дніпра, у сквер з поетичною назвою “Долина троянд”. Щоправда від троянд там лишилася лиш назва, але менше з тим.

Долина троянд

Долина троянд - досить мальовниче місце, розміщене між Дніпром та дніпровськими кручами. До початку фестиваля поодинокі гості збиралися на пагорбі Слави, звідки відкриваються чудові краєвиди Дніпра.

Внизу ж розкладалися зі своїм крамом майстри

і щось варилося в казані, мабуть смачне :), народ зібрався ближче до вечора

на розігріві молодий черкаський колектив “Варка”. Досить незле так, зважаючи на малий досвід колективу навіть добре

проте драйву поки що таки бракує, народ переважно слухає

А от наступний колектив особисто для мене був відкриттям. Харківський “Бандурбенд”, що грають в придуманому ними ж стилі “Gon” - така собі суміш фолку, понк-року, хіп-хопу і ще чогось там, публіці сподобався

Наступними виступали “Йорий Клоц” зі Львова. Теж досить колоритні та драйвові хлопи

По цьому перший день фесту для мене закінчився. Ще очікувався виступ черкаського колективу “Ефект Метелика”, відомого по минулорічному фестивалю, та львівського театру тіней. Але лишитися до кінця я не зміг :(

Другий день розпочинався зі спеки

в нагоді стали паркові фонтанчики. Хтось просто занурював в них ноги, хтось усамітнювався серед фонтанових струменів…

… а дітлахи просто в них купалися

Поряд тривало боді-арт шоу

Лірник Сашко зі слухачами місцем своєї дислокації також обрали фонтан, а поодаль затягували своє заунивне “Харі Крішна” дивні дядьки

Музичну програму другого дня розпочинали “Місто казкових мрій” зі Львова. Колектив непоганий але вже занадто якийсь флегматичний

тому хтось дрімав, хтось позіхав, а хтось займався корисною справою, тільки дітям було байдуже під що танцювати

“Мандариновий рай”, які вийшли опісля, також особливого драйву не додали…

але додали романтики

Наступними були “Астарта”. Як на мене - нічого особливого, але пофотографувати можна :)

І от нарешті на сцену вийшли “КораЛЛі”

для публіки - те що треба

Але от заявлені хедлайнери фестивалю – гурт “Zdob si Zdub” - не приїхав.
Ми абідєлісь…

… і тому не стали чекати на продовження

З.І. Всім, хто у мене на фестивалі запитував, де можна побачити мої фото з “Трипільських зорь”, ну або навіть не запитував, але впізнав на цих фото себе і хоче отримати повнорозмірне фото для друку, пишіть тут у коментах (можливо в архівах я знайду ще Ваші фото, які не увійшли до цього звіту), і я з радістю Вам їх презентую.

Трипільські зорі - 2009

Два роки назад, коли тільки відкрилася завіса над втаємниченою пам’яткою - палацом Даховських у Леськовому, що в Монастирищенському районі на Черкащині - після свого першого візиту туди я написав “Леськівське диво” або принади заборонених атракцій.
Пам’ятаються ті відчуття якоїсь втаємниченості аж до містичності, роздуті певно із труднощів доступу до “замку” та заборони фотографувати.
Через два роки я знову повернувся сюди. Наче нічого не змінилося. Такий само колючий дріт по периметру огорожі, охорона на воротах…
Одначе щось таки змінилося. Охоронець не пішов за нами по слідах, не контролював де ми ходимо (і чи не залізли бува за опломбовані двері та загратовані вікна). Жодної заборони на фотографування. Якась компанія, що влаштувала пікнік біля флігелю… Та й об’єкт взагалі став доступний для організованих екскурсій.
А головне - змінилося відчуття. Наче не лишилося жодних таємниць… Лиш жаль за цією помираючою пам’яткою. Тріщина на фасаді через усі поверхи стає все загрозливішою, є ризик обрушення перекриттів, всередині зогнила підлога, сирі стіни, сміття і запах медикаментів. А ще нестерпний холод… Холод і у цілком матеріальному, але і у надприродно-потойбічному сенсі.
Мені здалося, що ночами тут таки мають бродити привиди. Привиди скалічених війною солдатських душ, адже тут був не просто санаторій - а божевільня…
А саме творіння Даховських, виявившись заручником військових бюрократів, здається вже не потрібне нікому. Військові за звичкою ще охороняють щось, ще наче як дають дозволи на відвідини, але видається, самі не знають, що з тим всім робити. Нещодавно знову промайнула інформація, що палац та парк переданий на баланс Монастирищенської райради. Чи дасть райрада йому раду?
Тому все ж поспішайте бачити те, що ще можна бачити.

Далі фото палацу та парку Даховських, і трохи історії

Точно невідомо, коли було засноване Леськове. Припускається. Що під час так званої Руїни. Не обійшлося певно без якогось козака Леська :)

Місцеві легенди згадують такого собі Леська Фарибу, який заснував тут хутір. На запитанн «Чия садиба?». Відповідали – «Леськова». Звідси і пішла назва села. Раніше воно звалося саме так – на жіночий манер – Леськовою,сучасна назва – результат втручання мовників нашого часу.

тут Даховський влаштував був гараж	одне з вікон палацу	фрагмент фасаду палацу
для свого першого авта

Село належало Тарновським, згодом – відомому шляхетському роду Лянцкоронських. А ще згодом таким собі Скаловськи, Подоським…

У 1801 році (за іншими джерелами – 1772 року) ці землі разом з Хейловим купували шляхтичі Даховські.

башта і башточки		береза росте зі стін палацу

Перше поколiння нових власникiв – Марiан, Олександр i Гонората Даховські – заклали що називається основи нового маєтку. За них було збудовано старий палацик, закладено основи парку та, що головне, накопичено великі статки для подальшого розвитку садиби.

Спадкоємці Олександра - брати Казимир i Карл Даховськi були заядлими англоманами, тому замовили будівництво палацу, стилізованого під англійський середньовічний замок у стилі тюдоровської готики. Було сплановано регулярний англійський парк.

алеї парку Даховських

Нажаль ім’я першого архітектора історія до нас не донесла.

став на Конелі

Зате відомо, що пізніше – наприкінці 19 століття, син Казимира Тадеуш Даховський будучи єдиним спадкоємцем, переїхав у Леськове й замовив будівництво другої частини замку – круглі, чотирикутні й шестикутні вежі архітектору Цехановському.

і знову башточки

Власне Тадуеш, маючи фах інженера та архітектора, самостійно планував свій «замок». Цехановський же лиш керував будівельними роботами.

вази в парку та в едікулах на фасаді. перша, судячи з зображення воїнів - післявоєнна. друга - з висоти едікули - теж під питанням. що було до них?

На першому й третьому поверхах було влаштовано по 8 великих залів для ігор, балів, прийому гостей. На 2-ому – 9 залів та ванна. Східний вхід був парадним. Перед ним стояли бетонні вази для квітів, а поруч – будиночок для прислуги.

Палац зводився із цегли власного виробництва маєтку Даховських. І досі можна знайти цеглини з маркуванням «TD» - “Tadeus Dachowski”

Фасади палацу

На рукотворному ставу на річці Конелі з’явився Острiв Мрiй, на лiвому березi рiчки Конели - молодий листяний лiс (на правобережжi росли сосни).

будинок садівника та двері і гвинтові сходи башти палацу

Сам пан Тадеуш був людиною поміркованою, вів тверезий спосіб життя і пропагував його серед селян. Для цього він збудував у селі безкоштовну чайну «Товариство тверезих», де пригощали чаєм із цукерками та печивом.

на першому поверсі

А ще Тадеуш дуже любив коней. Тому значну частину маєтку займають конюшні. В Леськовому був навіть свій зразковий конезавод та іподром. Скакун из Леськового славилися по всій РІ.

збережена ліпнина в інтер’єрі палацу та прогнила стеля першого поверху

Більше того, він був спортсменом-жокеєм, виборював призові місця на змаганнях у Європі. Що однак не завадило його здивувати селян, купивши у 1912 р. небачену ними до того штуку – автомобіль. Гараж було влаштовано також в конюшнях :)

знову став на Конелі. Що освітлює той прожектор?

Під час лютневої революції 1917 р. Тадеуш був за кордоном – наче як на змаганнях у Відні (хоча нче як в той час дві імперії між собою воювали). Переповідають, що до приїзду Тадеуша Даховського у 1918 р. у Леськове, його родовий маєток було розграбовано місцевими селянами.

графіті відвідувачів. Зверніть увагу на роки

Повернувшись з німецькими військами, він не став наслідувати приклад інших поміщиків – і карати винних. Навпаки – пообіцяв винагороду кожному, хто повернее награбоване. Повернули все.

головний вхід до палацу та ще з інтер’єру - ота кругла незрозуміла тумба посеред кімнати першого поверху - вхід із гвинтовими сходами до підвалів

З поверненням у Леськове більшовиків Тадеуш змушений був знову залишити Леськове.
Але палац, на відміну від численних поміщицьких маєтків у окрузі, не був зруйнований. Із поваги до господаря селяни вберегли його від знищення.
Даховський приїде сюди ще раз – у 1942 р. Знову під час німецької окупації.

тріщини фасаду. контрольні мітки тріщин

А за радянської влади спочатку тут розмістився будинок культури, згодом – піонертабір. Під час другої світової у палац влучила авіабомба, яка на щастя не розірвалася. Одначе вона проломила дах зимового саду, побіжна ж реконструкція по війні, як стверджують, є причиною нинішнього плачівного стану палацу – саме цьому він «завдячує» великою тріщиною на фасаді та поступовим руйнуванням перектиттів.

підвали палацу

По війні тут відкрили військовий санаторій. Най вас не тішить таке заспокійливе слово «санаторій». Звісно, що жахіття війни не могло не зачепити психіку багатьох військових. Це був санаторій для психічнохворих. Саме з тих часів на вікнах палацу з’явилися грати.

З 1970-х тут містився склад медикаментів, потім довгий час палац так і лишався у власності військових.
От поки що і вся історія.
Маємо надію, що історія палацу Даховських матиме продовження…

Як знайти:

Дивитися Леськове на мапі більшого розміру

Однією із найприкметніших будівель старих Черкас, справжньою перлиною забудови тодішнього провінційного міста і відночас одним із головних символів Черкас сьогоднішніх є особняк Щербини, нині більш відомий місцевим як “ЗАГС”, позаяк з початку 1980-х тут міститься Палац урочистих подій.

ріг вулиць Хрещатик та Леніна. Будинок Щербини вінчає торець вул.Хрещатик

Цей особняк було збудовано у 1907-1912 рр. на вулиці Садовій (нині - Леніна) у тій частині, де до неї примикає вул.Хрещатик. Таким чином будинок парадно акцентує перспективу вулиці Хрещатик.
Будинок зводився для черкаського інженера, грабаря-підрядника (як і А.Майборода), члена міської думи - Афанасія Микитовича Щербини.
Архітектор нажаль лишився невідомим. Багато хто припускає, зважаючи на вишукане поєднання архітектурних деталей у їх еклектичному сплетінні, що ним міг бути сам Владислав Городецький, однак доказів цій версії немає.

Головний фасад будинку має асиметричну композицію - зі сторони вул.Фрунзе до основного приміщення примикає гранчаста прибудова (в інтер’єрі - також гранчаста кімната).
Центральна частина будівлі - двоповерхова з мансардним третім поверхом. На рівні першого поверху влаштовано широкий портал (хоча з архівних фото видно, що вхід спочатку було влаштовано збоку), дещо спотворений незграбними дверима, встановленими після реконструкції у 1980-х.

архівна листівка 1910 р.

Другий поверх має центральне потрійне вікно, розчленоване колонами з капітелями іонічного ордеру, та спарені вузькі віконця з багатопрофільним облямуванням. Мансардний поверх має цетральне півциркульне вікно із широким фризом, оздобленим глибокими нішами та східчастими цегляними деталями у вигляді подовжених сухариків. Напівциркульне подвійне багатопрофільне облямування виступає над дахом, вінчаючи центральну частину будівлі.

тильний фасад

Бічні ризаліти розчленовані спареними 3-4-четвертними колонами іонічного ордеру з подвійними базами та увінчані ступінчастими фронтонами понад парадним атаблементом. Величність будинку підкреслює горизонтальний руст.
Ризаліти, як і центральна частина, також мають фігурне завершення, що виступає понад дахом, підкреслене по центру декоративними отворами, з боків - напівциркульними деталями.

бічний фасад з боку вул.Фрунзе	сучасний вхід

капітелі колон	декор над 2-м поверхом

Таке розкішне оздоблення будівлі, всі ці декоративні колони, карнизи, руст, мережеве облявування створюють враження казковозті та іграшковості.

загальний вигляд будинку

Раніше в будинку було влаштовано зимовий сад з фонтаном. Подвір’я було огороджене кованим парканом. Поруч з особняком містився будинок для прислуги та конюшні. Їх без всіляких докорів сумління на початку 1980-х знесли і збудували нову багатоповерхівку…

збереглася хвіртка	вікна

Сам Щербина жив там не довго. Перед І-ю світовою він здав його в оренду повітовому земельному управлінню. По революції там розміщувалися партійні та радянські органи влади, за німецької окупації - жандармерія, по війні - палац піонерів аж до того часу, поки у 1983 році його не переобладнали на Палац урочистий подій. він міститься тут і нині.

Саме остання реставрація - з переобладання на РАГС - і значно спотворила будинок. Бічний вхід у лівому ризаліті було перетворено на вікно, парадні двері з вітринного скла та решіткою було влаштовано по центру, до них влаштовано широкі східці, на яких нині прийнято фотографувати весь кагал весілля. За тієїж реконструкції щез кований паркан, зимовий сад з фонтаном (переобладнано на урочисту залу).

вид з вул.Хрещатик

Але і у такому вигляді будинок є одним з найкращих зразків архітектруної забудови старих провінційних Черкас

Як знайти:

Переглянути Черкаси на карті більшого розміру

Інші статті цієї серії:
Будинок А.Майбороди

Майстер-класи із моди 40-х

Святкування перемоги із сусідами у дворах

а ще був класний феєрверк, але я дозволив собі відпочити, і нарешті поспостерігати за салютом не через видошукач фотоапарата :)

Однією з небагатьох збережених у Черкасах пам’яток архітектури другої половини 19 - початку 20-го століття є особняк місцевого підприємця А.Майбороди.
Свій статок гарбар Майборода заробив від організації підрядних робіт по будівництву залізниць в Російській імперії. Крім того Майборода мав власний цегельний завод та тартак на черкаському Подолі. То ж коштів мав достатньо, аби замовити собі будівництво розкішного помешкання.
На відміну від інших замовників, Майборода не обтяжував себе пошуком архітекторів з губернського центра - Києва, а замовив виконання проекту місцевому архітектору, а по сумісництву гласному міської думи та товаришу директора міського банку Георгію Корнійовичу Філоферо.
Будинок заклали у 1906 році на розі колишньої вулиці Єрмилівської (нині Пастерівська) та Олександрівського бульвару (бульвар Шевченка).

ріг бульвару Шевченка та вул.Пастерівської. будинок кутається в тіні каштанів

Будівництво тривало 4 роки, в результаті в місті постала ще одна оригінальна споруда, виконана переважно у стилі неокласицизму із еклектичним вкрапленням інших стилів. Прочатково будинок мав 3 великих зали та 7 менших кімнат.

Однак родина гарбара мешкала там не довго, бажання заробити більше спонукало А.Майбороду віддати будинок в оренду 2-му жіночому чотирикласному училищу. По революції родина Майбород повернулася у свій особняк, але доля їх склалася трагічно… У 1921 р. будинок було пограбовано, а самого А.Майбороду та його дружину - вбито.

В будинку було влаштовано дитячий садок, а згодом - міську санепідемстанцію, яка міститься тут і нині.

головний фасад з боку бульвара Шевченка

В екстер’єрі будинок добре зберігся. Фасад з бульвару Шевченка має центральний та два бічних ризаліти. Центральний - обрамлений колонами іонічного ордеру та рустованими пілястрами. Бічні ризаліти - півколонами тосканського ордеру з розетками на капітелі.

капітелі колон	фронтон бічного ризаліту

фрагмент бічного ризаліту	декор карнизу

Прямокутні вікна фасаду також обрамлені пілястрами з капітелями іонічного ордеру, півкруглі вікна бічних ризалітів з сандриками. Будинок увінчує розкішний карниз, оточений сухариком, який на ризалітах має широкий фриз і ступінчасті парапети.

карниз над центральним ризалітом

Центральний ризаліт прикрашають барельєфні та горельєфні зображення, в яких тулуби крилатих левів переплітаються з декоративними розетками, голови левів з орлиними пазурями, пальмове листя та інші елементи декору… Нижня частина фасаду прикрашена горельєфними скульптурами ваз.

“леви” і “вази”

Архітектурний комплекс доповнює кована огорожа та будівля стаєн, нині перебудованих на офісні приміщення.

колишні стайні, а нині - офіси

Як знайти:

Переглянути Черкаси на карті більшого розміру

(прим. “Файнэ мисто” (укр. гал. - прекрасный город) - неофициальное название Тернополя)
Сравнивать третий по размеру (70 тыс.жителей) город Черкащины с Тернополем, конечно же тяжело. Но несколько подобий они таки имеют. Смела была основана практически одновременно с Тернополем - всего на 2 года позже (в 1542), хотя год основания здесь конечно роли не играет, ни у кого это не будет вызывать никаких ассоциаций. Главное же сходство - огромный пруд практически в центре города. На неосведомленного туриста как в Тернополе, так и в Смеле это производит впечатление. Имеет Смела и свою церковь над прудом, хотя она и значительно новее, чем Надставнинская. Но о ней позже. В другом Смела, которая как город официально имеет возраст меньше века, мало чем похожа на «Файнэ мисто».
В целом Смела редко у кого ассоциируется с туризмом, разве только проезжают мимо нее путешественники, доржа курс на соседнюю Каменку. Впрочем такое отношение к туристическому потенциалу Смелы во многом является ошибочным.

вечер на Тясмине

Но начнем с истории. Как уже отмечалось официальным годом основания Смелы считается 1542 г. Тогда основанная нереестровыми казаками слобода на реке Тясмин получила название Яцково-Тясмино (впоследствии - просто Тясмино). И только с первой половины 17 в. местечко стало называться Смела.
О происхождении названия повествуют несколько легенд. Все сводятся к смелой девушке (Смелой или Смилихи) которая или же провела княжескую дружину известной только ей тропинкой через Ирдынские болота, которые окружают современную Смелу, или же сама возглавляла отряд повстанцев против иностранных захватчиков (тех же татар или ляхов). В результате враг был разбит, но Смелая погибла, в нее попала вражеская стрела.
Легенда нашла свое отображение на гербе города - на зеленом поле девушка с золотой косой в серебряном наряде держит над головой сломанную стрелу как символ победы добра над злом…

герб на городском совете	герб на здании вокзала станции Шевченко

В 1633 году слободу Тясмино покупает Конецпольский, именно тогда небольшое село превращается в местечко Смелу в 300 дворов и 2 тыс. населения.
Во времена Хмельниччины Смела становится сотенным местечком Чигиринского полка. Короткий период им владел Выговский, но в 1660 году Александр Конецпольский возвращает Смелую в собственность обратно.
В 1742 году местечко покупает князь Ксаверий Любомирский. Здесь он возводит деревянный замок, который простоял, пока его не сожгли гайдамаки. в 1773 году последний король Польши Станислав Август Понятовский предоставляет городу Магдебургское право, но это мало помогает развитию местечка.

где-то там на холме стоял замок Любомирских

Хотя Колиивщина фактически уже была подавлена, Любомирский от греха подальше решает эту собственность продать. В 1787 году (когда еще Правобережье формально принадлежало Польше) Смелу покупает фаворит Екатерины ІІ князь Григорий Потемкин. Стоимость сделки составила 2 миллиона рублей плюс какие-то земли в Беларуси, как на меня на те деньги достаточно таки приличная плата, тем более считая, что рыночную цену поместья гайдамаки значительно сократили. Впрочем Потемкин платил не из собственного кармана, астрономические же бюджетные расходы на сомнительные сделки или откровенно на собственные потребности - вещь привычная еще с тех времен.

в парке Самойлова

После смерти князя Таврического его имущество унаследовали родственники. Смела досталась сестре Потемкина - в замужестве - Самойловой. Посему уже в 1793 году, тогда же, когда Правобережье отходит Российской империи, новым владельцем Смелы становится граф, генерал-прокурор Александр Самойлов. Имение отходит ему на определенных условиях - семья Самойловых воспитывает внебрачную дочь светлейшего князя и императрицы Екатерины ІІ - Елизавету Григорьевну Темкину.

от Самойлова остался прекрасный парк на берегу Тясмина

О том каким именно человеком был Самойлов, история умалчивает. Известно лишь одно - хозяин из него был никудышний. Смела, которая в том же 1793 году стала уездным цетром, но уже за год уступила статус в пользу более мощным Черкассам, стала быстро деградировать в простое село. Возможно бы сейчас мы и имели на месте третьего по размеру города Черкащины еще одно большое село, как впоследствии таким селом стал например <а href="http://haidamac.org.ua/2009/04/zhabotyn/">Жаботин, если бы не дочь Самойлова - София Александровна. Она вышла замуж за Алексея Алексеевича Бобринского. В 1821 году новым владельцем Смелы становится граф Бобринский.

Портрет Алексея Алексеевича Бобринского кисти Ромбауера (1821 г.) и памятник О.О.Бобринскому в Киеве (стоял на месте нынешнего памятника Щорсу)

А роль знатного рода Бобринских в развитии Смелы переоценить тяжело.
Но сначала о происхождении рода. Отцом нового владельца был такой себе Алексей Григорьевич Бобринский - сын Григория Орлова и… опять императрицы Екатерины ІІ. Внебрачный сын конечно же не мог рассчитывать ни на фамилию Орлов, ни тем более Романов. По рассказам новорожденный малыш получил свою фамилию от матери. Когда его ей принесли, укутанного в бобровый мех, она воскликнула: «Богу слава - жизнь тебе». Впоследствии этот девиз и изображение бобра стали композиционными элементами родового герба вновь созданной дворянской фамилии.

родовой герб Бобринских

Следовательно внук одного фаворита Екатерины ІІ (собственно и ее внук) женился на племяннице другого фаворита, войдя таким образом в собственность предмета нашего рассказа.
С этого момента для Смелы началась пора динамических изменений. Алексей Алексеевич Бобринский был человеком нерядовым, предприимчивым и талантливым. В то время в Российскую империю сахар импортировали с Кубы. Стоимость тростинникового заокеанского сахара обычно не могла быть низкой. Тогда фунт (немного больше 400 г) стоил 2 рубля! В пересчете на понятное мерило стоимости тогда 1 кг сахара стоил 1 корову!
Бобринский заинтересовался практикой изготовления сахара из сахарной свеклы в Бельгии, и, в совершенстве выучив техническую сторону вопроса, построил первый сахарный завод в империи.

угол Рафинадного бульвара и Артема. Недалеко от этого места и начиналась история Смелы промышленной

Ошибся он в одном. Местом локации завода и посевов сахарного сырья было избрано родовое имение (подаренное еще Екатериной ІІ) в Тульской губернии. Но там свекла не успевала вызреть и набрать нужную сахаристость. Но предприимчивый граф рук не опустил. Завод разбирается и при отсутствии железной дороги на конях перевозится в Смелу.
Именно здесь в 1838 году появляется первый в Украине сахарный завод! И именно здесь Бобринского ожидал успех. Цена сахара собственного производства сократилась до 13 копеек за фунт (то есть в 15 раз)!

первый в Украине сахарный завод	где-то здесь стоял дворец Бобринских

С тех времен местечко стало быстро расти. Рядом с первым заводом строится рафинадный завод, сеть сахарных заводов также возводится по всем украинским владениям Бобринских.
Однако учреждение и развитие сахарной промышленности - не единственная заслуга Бобринских. Другое их начинание, которому должна благодарить Смела, - это строительство железных дорог. Еще Алексей Алексеевич был основателем строительства первой железной дороги в империи, которая соединила Петербург с Царским Селом. Однако воплотить мечту отца о соединении своих сахарных заводов с Черкассами (для выхода к Днепру) и другими рынками сбыта уже пришлось сыну - Владимиру Алексеевичу.

на перроне Южного вокзала станции им.Т.Шевченко

Начальный план строительства Фастовской железной дороги, которая должна была соединить Фастов со Знаменкой оставлял Смелу далеко в стороне. Но Смеле повезло во второй раз. Дело в том, что Владимир Алексеевич Бобринский был… министром путей сообщения Российской империи, посему железная дорога прошла там где нужно - мимо сахарных заводов Бобринских, тогда же построили и нужно ответвление к Черкассам.

	декор здания Южного вокзала

Главная же для Бобринских железнодорожная станция построена была в 1876 году на свободных землях далеко за тогдашним местечком (формально еще в 1900 году ни экономия графов Бобринских, ни сахарные заводы, ни железнодорожная станция не принадлежали к местечку Смела, считаясь отдельными приселками Смелянской волости). И в настоящее время многие жалуются о неудобное расположение железнодорожного вокзала в Смеле (хотя новые микрорайоны поглотили его и находится он таки в городе). Станция была названа в честь владельцев - Бобринская, и включала не только вокзал, но и ремонтные мастерские и другие хозяйственные здания, и даже гостиницу.

здание Южного вокзала

В 1930-х по «многочисленним просьбам трудящихся» станцию Бобринская переименовали на им.Т.Шевченко. И в настоящее время она носит имя большого поэта, но умноженная на местную привычку называть станцию Шевченково, это иногда создает достаточно досадные недоразумения и неудобства (в Харьковской области существует станция Шевченково-Южное. Да и попробуйте на сайте Украинских железных дорог в поисковом запросе с первого раза правильно набрать название станции). Вся дело в том, что тогда же в 1876 году на ветви на Черкассы ближе к центру местечка была построена железнодорожная станция Смела, которая существует и в настоящее время.

декор здания Южного вокзала	на перроне

Кроме собственно сахарных заводов и железной дороги Смела должна благодарить Бобринским и развитием социальной инфраструктуры. Их средствами в местечке было построено технические классы, мужскую и женскую гимназии, больницу. Потомки Алексея Алексеевича Бобринского продолжали дело отца. Правда один из них - Алексей Александрович - избрал другой жизненный путь, став известным археологом. Хотя справедливости ради стоит отметить, что в семье не без урода. Георгий Бобринский с оккупацией 1914 года российскими войсками Львова становится генерал-губернатором Галичины. В историю он вошел репрессиями преимущественно против… украинского населения.

в центре города	рыбак на городском пруду

Но вернемся к предмету нашего рассказа.
Экономический всплеск Смелы в конце 19 в. можно охарактеризовать такими показателями: в 1879 году 9 предприятий Смелы произвели продукции на 4 млн.руб., тогда когда 79 предприятий Киева - лишь на 3 млн. В начале 20 в. два смелянских сахарных завода производили до полутора миллион пудов сахара (в настоящее время - втрое меньше), население местечка на протяжении второй половины 19 в. выросло в пять раз до 20 тыс.жителей.
Смела из маленького местечка, населеного преимущественно крестьянами, фактически превращается в мощный промышленно развитой город. Но лишь де-факто. Де-юре она остается местечком Черкасского уезда Киевской губернии.

в парке Самойлова

Конечно Бобринские были не слишком заинтересованы в превращении Смелы в уездный центр и предоставлении ей городского самоуправления, они бы были вынуждены уступить власть, местечковые земли и т.д. Однако даже и после революции этот вопрос существенно тормозился бюрократами в Черкассах, Киеве и Кременчуге (с созданием Кременчугской губернии).

фрагменты старой застройки		Покровский собор

В областном архиве сохранилась докладная записка Смелянского совета рабочих и красноармейских депутатов начала 1920-х годов. Наведем лишь несколько тезисов с этого документа, чтобы проиллюстрировать напряжение борьбы Смелы за статус города:
«Борьбу Смелы о выделении ее в город - уездный или в заштатный – можно считать исторической»
«…удушение Смелы Черкассами в смысле парализования все начинаний местного и окрестного характера…»
«Уездная партийная конференция выявила тенденцию удержать Смелу в сфере своего влияния во чтобы то ни стало, обвиняя смелянских партийных и прочих деятелей в сепаратизме, самостийности и проч. семи смертных грехах»
«Промышленные и хозяйственные центры заключаются в 3 вышеупомянутых заводах [цукровий, рафінадний, машинобудівний] и железно-дорожном узле ст.Бобринской, связывающих ее с правобережной и левобережной Украиной, т.е. с Киевом, Кременчугом, Екатеринославом и Харьковом, и депо, т.е. мастерских по починке и ремонту паровозов и вагонов, крупного квалифицированного рабочего центра, нисколько не совместным с понятием о деревне»
«это положение вынуждает Смелу кричать о том, что она больше не может жить в такой затхлой атмосфере, где ей отводится едва заметная отдушина для всех областей ее жизни».

В конце-концов борьба Смелы увенчалась успехом. С административно-территориальной реформой в Украине в 1923 г. Смела стала районным центром Шевченковской округи. В 1926 г. ей предоставлен статус города районного, а в дальнейшем и областного значения.
В советское время Смела развивалась преимущественно как центр машиностроения. Основным предприятием города стал радиозавод, впоследствии названный «Оризон». Кто помнит времена тотального дефицита, вероятно вспомнит хреновенькие, но более доступные одноименные телевизоры. Это официальная но достаточно незначительная продукция Смелянского радиозавода, ведь он был ориентирован преимущественно на ВПК, изготовление систем навигации, наведения и тому подобное.

Общий развал 90-х зацепил и Смелу. Объемы производства сократились на 70%, население более чем на 10%. Однако и сейчас город остается одним из основных промышленных центров Черкащины и главным железнодорожным транспортным узлом области.

руины кинотеатра Комсомолец	один из монументов ВОв	на месте усадьбы Бобринских

А теперь о тех достопримечательностях, которые можно увидеть в Смеле.
Вероятно самой главной из них является Успенский костел. Находится он слева от дороги на Каменку в парке бывшей усадьбы Самойлова над р.Тясмин.

костел Успения Богородицы

Интересно, что история строительства римо-католических храмов хотя и была основана еще Любомирскими, но они удосужились лишь на небольшую деревянную часовню св.Варвары. В 1783 году Любомирский подарил участок земли монахам ордена капуцинов. Но монастырь развивался только за счет средств от служб и пожертвований прихожан. Любомирский хоть и обязался строить монастырь собственными средствами, особенно не проникался этим. С продажей Смелы Потемкину капуцины убрались прочь. Построенный ими деревянный костел становится парафиальным. Но светлейший князь, будучи православным, первый проникся строительством нового костела, завещав ежегодную выплату смелянской экономией в интересах костела 100 серебряных рублей. Правда это завещание было сугубо формальным «на словах», что впоследствии привело к судебной тяжбе между ксендзами и одним из наследников князя - господина Энгельгардта. Энгельгардт суд выиграл, правда другие наследники, в частности Самойлов, волю князя выполняли исправно.

элементы декора костела	костел, вид со стороны алтаря

Именно Самойлов был инициатором и главным спонсором строительства нового костела в 1805 году. Однако новый костел очень скоро обветшал и начал разрушаться. Уже в 1820 году по описанию ксендза Маврикия Дзеконского этот костел, построенный из сосновых брусьев сильно обветшал, крыша протекала во многих местах.
В 1827 году появился новый каменный костел, построенный средством бывшего хорунжего войск польских Антона Совецкого. Костел Успения Пресвятой Девы Марии сохранился до наших времен. Это величественное прямоугольное в плане здание в неоклассическом стиле с красивым фасадом, украшенным эдикулами, розетками и колоннами тосканского ордера, с двумя башенками поражало смелян. В интерьере храм был еще более величественным, это ощущение создавали два больших образа, написанных прекрасным живописцем Пашковским, четыре позолоченых колонны главного и по две боковых алтарей. Современник писал: “Украина не имеет ни одной другой святыни, которая при этих размерах и средствах могла бы равняться с ней стилем строительства”

До 1930-х годов костел оставался действующим, потом был закрыт, использовался под зернохранилище. Тогда же башенки и купол были разобраны. Во время войны там было устроено Преображенску церковь, она действовала и некоторое время после войны, когда была преобразована в районный дом культуры. в 1990 году решением Черкасского облисполкома здание бывшего костела было взято под охрану, а в 2000 году возвращено в собственность римо-католической общины. Через 2 года там произошел большой пожар. Костел ремонтируется и до сих пор. В настоящее время уже возобновлен уничтоженный купол и башенки, однако и до сих пор костел огражден высоким забором за который (как и внутрь в костел) можно попасть лишь по воскресеньям, когда проводится служба.
Рядом, также за забором, сохранился дом ксендза, который построен в 1880 году.

дом ксендза

Успенский костел стоит посреди городского парка - бывшего парка имения Самойлова. Он был реконструирован в 1980-ом и имеет достаточно приличный вид. Размещен парк в двух уровнях - верхний - где находилось имение Самойлова, Преображенская церковь (разрушенная большевиками) и Успенский костел - является момериальним парком. Здесь сосредоточенно массу памятников от могилы неизвестного солдата и памятника Ленину до более современных памятных знаков Колиивщины и Чернобыльской катастрофы. Вглуби парка также расположены детские аттракционы. Нижний уровень - к которому ведут широкие лестницы от костела является самым живописным. Система прудов, каналов, ажурных пешеходных мостиков на берегу Тясмина ниже плотины создают прекрасные пейзажные композиции. Собственно фото свидетельствуют об этом лучше чем слова.

Парк Самойлова зимой…

… и осенью

По другую сторону трассы на Каменку размещен вышеупомянутый городской пруд на р.Тясмин. Мне не удалось найти сведений, когда именно он был создан, но на карте Смелы в 1893 г. он уже есть.

Над прудом возвышается Покровский собор. Он построен в 1859 году по начальному проекту церкви Благовещения лейб-гвардии конного полка в Санкт-Петербурге. Последняя была построена в 1849 году по значительно видоизмененному проекту - высокие шатровые купола, угловые главы - мало похоже на первобытно задуманный византийский стиль. Та церковь была разрушена в 1929 г., а Смелянская уменьшенная копия первоочередного проекта стоит и доныне.

Покровський собор

Символично, что в настоящее время к собору можно попасть, пройдя через ряды смtлянского базара…

Покровський собор, вид с ринка

Но вернемся в центр города. Главной несакральной достопримечательностью города являеся здание бывшей конторы Петербуржского сберегательного банка. В настоящее время в этом эклектическом домике размещен районный краеведческий музей. Внутри не особенно интересно - в тесных 2 залах напихано кучу экспонатов, которые ничем не отличаются от других подобных музеев - чучела животных, раковины, камни, ископаемые ржавые наконечники стрел, сабли, винтовки, гильзы, снаряды, каски…

бывшая контора Петербуржского сберегательного банка, сейчас - краеведческий музей

Интересными являются лишь старые фото - со времени развития Смелы как промышленного центра. Да и две карты - одна уже упомянутая карта - Планъ местечка Смелы Киевской губернии Черкасскаго уезда владения ихъ сіятельствъ графовъ БОБРИНСКИХЪ в 1893 году, другая - советского периода. Карты должны вас заинтересовать, поскольку ВКФ до сих пор не выпустила новой карты Смелы, очевидно считая город непривлекательным для туристов.

женская гимназия

От музея можно пройтись пешком нынешней улицей Свердлова по направлению к ст.Шевченко. За пару кварталов налево увидите модерновое красное сооружение. Оно построено в 1909-1910 гг. для женской гимназии. В настоящее время здесь размещен лицей. Сразу за женской гимназией - другое модерновое сооружение из желтого кирпича, построеное на год раньше, - это здание мужской гимназии, в настоящее время общеобразовательная школа. Напротив этих двух гимназий в небольшом скверике еще один модерновый домик. В настоящее время там размещается школа детского и юношеского творчества - особенно интересным является ажурный навес над главным входом в здание.

мужская гимназия	дом детского творчества

Вернувшись в центр мимо полуразрушенного кинотеатра Комсомолец - стоит повернуть на вул.Леніна - застройка улицы двух-трехэтажные дома, очевидно построенные уже после войны. Первые этажи практически всплошную переоборудуются под магазинчики, аптеки и бары - как и скелет «Комсомольца» - признака новой Смелы.

Смела бизнесовая

Улица Ленина выводит в отдельный район Смелы, где когда-то содержалось имение и экономия графов Бобринских. За зданиями Смелянского машиностроительного завода и новым супермаркетом «Фуршет» стоит не пропустить «сладкую» улицу. Рафинадный бульвар - так она зовется, ведь выводит к месту, где когда-то Бобринские построили рафинадный завод.

Рафинадный бульвар

Прямо рядом со старыми корпусами завода - место, где когда-то стоял дворец Бобринских (вероятно вопрос экологичности тогда немногих тревожил :)). Бурные времена революций и гражданской войны не сохранили его. В настоящее время на этом месте новые здания колледжа пищевых технологий и стадион, но за ним сохранились остатки парка имения Бобринских. От парка мало что осталось - лишь большой пруд с островом посередине, мостик через р.Среблянку. Со всех сторон на него наступают производственные помещения и частная застройка. Дальше выше по течения Среблянки виднеются корпуса первого в Украине сахарного завода.

в парке Бобринских

речка Среблянка - левый приток Тясмина

Дальше стоит пройтись улицей Артема к уже известной нам ул.Свердлова. На углуи этих улиц размещается модерновое, выкрашенное в красный, здание технических классов - в настоящее время колледж. От колледжа стоит проехать маршрутным транспортом к станции Шевченко. Маршрутки как правило не избирают легкий путь, а провезут вас околицами через новый жилищный массив Шевченко мимо уже упомянутого завода «Оризон» - далее по ул.Богдана Хмельницкого, застроенной в послевоенные времена небольшими двухэтажными котеджиками.

улица Артема	технические классы

Нынешнее помещение вокзала станции им. Т.Шевченко построено в 1930-х и реконструированное в начале 2000-х годов специально к пуску “Столичного экспресса”. Здесь он делает первую остановку от Киева. Станция имеет 2 вокзала - главный - Южный, и меньший - Северный в соответствии с направлениями движения поездов (Южный - на юг и восток, Северный, - соответственно север и запад)

Паровоз-музей на перроне

На перроне Южного вокзала стоит памятник, установленный к 100-летию станции. Это паровоз со старым вагоном. В вагоне устроен музей станции Бобринская. В помещении главного вокзала установлена мемориальная доска в честь основателя станции графа Бобринского.
Перед зданием Южного вокзала на привокзальной площади - памятник Шевченко.

памятник Шевченко возле железнодорожной станции его имени	в музее станции

О смелянских же памятниках нужно сказать отдельно. Их просто масса. Однако не пытайтесь найти что-то по последней моде оригинальное. Наподобие киевского Паниковского, жмеринского Бендера, нежинского огурца или даже черкасского вареника и самогонного аппарата. Новые памятники все преимущественно строгие. Но новых и старых по всему городу - масса.
Уже упомянутые мемориалы в парке Самойлова дополняются такими памятными знаками - как к 160-летия машиностроительного завода или 100-летия смелянского футбола.

памятный знак в честь 160-летия машстроя	мемориал в парке Самойлова

Самих лишь памятников Ленину в Смелой аж 5! Но наиболее интересным является тот, что установлен на главной площади города. На первый взгляд Ленин как Ленин, держит кепку в руке. Но не поленитесь прочитать надпись на гранитной плите возле памятника.

Ленин на центральной площади	Лєнін у парення Самойлова	памятник 225-й годовщине Колиивщины

А написано там такое:
«Москва Кремль Товарищу Ленину 16 марта 1923 г.
Рабочие Бобринского участка Юго-Зап. Железной дороги на общем собрании в день 25-летнего юбилея РКП(б) шлют вождю привет и за революционные заслуги перед РКП(б) и рабочим классом в знак признательности избрали почетным кузнецом главных Бобринских мастерских с оплатой по 10-му разряду. Получаемое жалование будет отчислятся в пользу железнодорожного детского дома №5».
То ж то не просто памятник Ленину, а единственный в мире памятник Ленину-кузнецу :)

Наивно трогательной является скульптурная композиция молодой пары, которая установлена в сквере возле привокзальной площади. Он вероятно сознается ей в любви, а она стыдливо опустила глаза.

Но самым любимым моим памятником является колесная пара, установленная возле депо станции им. Шевченко (у северного вокзала). Памятник посвящен 135-й годовщине Одесской железной дороги, к которой станция относится сейчас.

От станции Шевченко можно держать курс домой, продолжать путешествие в направлении Каменки или дальше Смелянщиной, на которой еще можно увидеть много интересного и неизвестного широкой общественности. Но об этом в следующих рассказах.

Смотреть полную фотогалерею города:

Сміла

Смела на карте:

Посмотреть Смела на карте большего размера

Детальнее:

Посмотреть Смела на карте большего размера

Два архітектурних дива на Полтавщині, дві з трьох українських пірамід-усипальниць як віддзеркалення ставлення в Україні до пам’яток архітектури. Як два кінці однієї палиці, яку у нас щоразу перегинають…

усипальниця Закревських у Березовій Рудці

Піраміду у Березовій Рудці (Пирятинський район) збудував зять Петра Столипіна, колишній посол РІ у Єгипті Ігнатій Закревський у 1898-1899 рр. З Єгипту він привіз враження від тамошніх пірамід і скульптуру крилатої давньоєгипетської богині Ізіди. Тому по поверненню додому вирішив спорудити каплицю над могилами батьків у вигляді піраміди (висота - 9 м). Ізіда була встановлена ліворуч від входу… Ігтаній Закревський помер 1906 року і був похований там же у склепі під своїм творінням…

усипальниця Білевичів у Комендантівці

Іншу полтавську піраміду у с.Комендантівка (Кобеляцький район) спорудили двома десятками років раніше. Офіцер російського флоту Олександр Білевич (Белевич), побувавши на початку 1860-х років у Єгипті, також був вражений величчю пірамід у Гізі, та вирішив збудувати щось подібне у себе. Різні джерела подають історію спорудження піраміди по-різному. Одні стверджують, що піраміду він збудував спеціально як усипальницю своєї раптово померлої дружини Софії у 1877 році. Інші стверджують, що будівництво було розпочате ще 1864 року - по поверненню Білевича на батьківщину, але затягнулося через брак матеріалу до кінця 1870-х років. Будувалася піраміда як церква (а не усипальниця). Але згодом у крипті піраміди-церкви було поховано Софію, а 1916 року і самого Олександра Білевича. Комендантівська піраміда вища від своєї землячки на 6 м.

так колись виглядала усипальниця Закревських	а так донедавна - Білевичів (фото з http://kudaedem.com.ua)
(архівне фото з http://berezaschool.at.ua)

Путівники стверджують, що піраміду Закревських було збудовано з будматеріалу, привезеного з Африки. Але при ближчому розгляданні добре помітно, що насправді основа піраміди - то… цегла. Колись стіни були гарно тиньковані під великі блоки, що створювало іллюзію подібності до єгипетських пірамід, але тинькування вже давно повідпадало, лишивши лише фрагментарні частини, позеленівші від часу та моху…
Піраміду Білевичів було вимуровано з місцевого граніту. Нещадовно її було відреставровано… Маю враження, що камінь використали новий… Навіть купа невикористаного матеріалу, що звалений неподалік - має вигляд зовсім не старого, а наче ще вчора видобутого у гранітному кар’єрі. Де поділи старий 130-літній?

усипальниця Закревських	Усипальниця Білевичів

Доля поховань однакова… Прах Закревських було викинуто у 1917 “революціонерами”. В піраміді було влаштовано молочний склад (молоко довго не псувалося), скульптуру Ізіди було розбито і викинуто. Крипту під пірамідою у Комендантівці сплюндрували вже в повоєнний час.
Нині в піраміді Закревських у підлозі глибочіє підземелля сплюндрованого склепу… В темряві вдається розгледіти тільки порожні пивні пляшки…
До крипти у піраміді Білевичів ведуть нещодовно влаштовані східці з боку від піраміди - нагадує вхід до хазяйського підвальчика. Може прилаштували колишню крипту під ризницю? Позаяк Білевичам (Софії, Олександру і їх сину Петру) поруч на кладовищі влаштовано імпровізовану могилу із сучасним гранітним пам’ятником

крипта в піраміді Закревських	пам’ятник родині Білевичів

Піраміда-каплиця у Березовій Рудці у спаплюженому стані стоїть і досі, напівзруйнована і нікому не потрібна. Піраміду-церкву у Комендантівці нещодавно “відреставрували”. Окрім вже згаданого нового каміння… пластикові вікна і прибудоване нове приміщення церкви з облицювальної жовтої та червоної цегли, під зеленою металочерепицею, з білими пластиковими відливами. Євроремонт… Бабусям Комендантівки має подобатися. Тільки відчуття новодєлу стійке. Не допомагає навіть дата над входом новозбудованої частини - “1877″, їй-Богу, як знущання.

поруйнована піраміда у Березовій Рудці	новодєл у Комендантівці

Так і живемо, кидаючись із одних крайнощів в інші…

в піраміді Закревських

новодєл в Комендантівці

Щовесни вода відступає, нині більше ніж на 100 м. Зазвичай цей пірс майже повністю вкриває вода

На оголеному дні лишається маса водоростей, розвіюючи навкруги стійкий і міцний запах

і каміння, усіяне мушлями:

та різнобарв’я піску та глини, які устилають нинішнє дніпровське дно. Відтінки настільки вражаючі, що не сфотографувати було би шкода:

І так відбувається щовесни. Фото 4 роки тому:

За чисельними мілинами видно старе русло Дніпра і той простір, який було затоплено авантюрою з будівництва Кременчуцької ГЕС (було затоплено 211 сіл та 1 місто з чисельністю населення понад 133 тисячі осіб та плодородні землі площею близько 2 тис.кв.км)

клікабельна панорамка:

Поміж інших міст України завітало це шоу і до нас. Якісь телепні правда розклеїли рекламу на білбордах, яка призначалася Львову, але все ж шоу відбулося :)
Звичайно, постійно на таке ходити (як то закликали організатори - “так як в кіно”) немає сенсу, адже година феєрверку може порядно піднабриднути.
І все ж мені сподобалося, навіть враховуючи той факт, що я більше дивився на кнопки фотика, ніж на сам феєврерк. Наступного разу піду без фотика :) Тим паче вже після шоу вичитав в квитці, що фото- та телезйомка заборонена і охорона буде вилучати аппарати. Ніхто щоправда нічого у мене не вилучав, і тому все закінчилося добре. Навіть жодний уламок не влучив в камеру (тоді як в мене попало пару раз добряче :)))
Знімати таке шоу зі стадіона звичайно трохи проблематично, дуже часто не вистачало широкого кута в 11 мм, тому за обрізані фотки даруйте.Інша проблема - то виставляння експозиції вручну. В середньому витримка становила від 4 до 8 с.
Програма складалася з десятка (чи більше) композицій, присвячених окремим країнам. Феєрверки виконувалися у музичному супроводі. Не буду оригінальним, але “Німеччина” під Rammstein сподобалася більше всього :)

Порівнювати третє за розміром (70 тис.мешканців) місто Черкащини з Тернополем, звичайно ж важко. Але декілька спільностей вони таки мають. Сміла була заснована практично одночасно з Тернополем – всього на 2 роки пізніше (у 1542), хоча рік заснування тут звісно не важить, ні в кого те не викликатиме жодних асоціацій. Головна ж подібність – величезний став практично у центрі міста. На необізнаного туриста як у Тернополі, так і у Смілі то справляє враження. Має Сміла і свою церкву над ставом, хоча і значно новішу аніж Надставнинська. Але про неї згодом. В іншому Сміла, яка як місто офіційно налічує свого віку менше століття, мало чим схожа на «Файне місто».
В цілому Сміла рідко у кого асоціюється з туризмом, хіба тільки проїздять повз неї мандрівники, прямуючи до сусідньої Кам’янки. Втім таке ставлення до туристичного потенціалу Сміли багато в чому є хибним.

вечір на Тясмині

Але почнімо з історії. Як вже зазначалося офіційним роком заснування Сміли вважається 1542 р. Тоді новостворена нереєстровими козаками слобода на річці Тясмин отримала назву Яцькове-Тясмино (згодом – просто Тясмино). І лише з першої половини 17 ст. містечко стало називатися Сміла.
Про походження назви оповідають декілька легенд. Всі зводяться до сміливої дівчини (Смілої чи Смілихи) яка або ж провела князівську дружину відомою тільки їй стежкою через Ірдинські болота, що оточують сучасну Смілу, або ж сама очолювала загін повстанців проти іноземних гнобителів (тих же татар чи ляхів)… В результаті ворог був вщент розбитий, але Сміла загинула, в неї влучила ворожа стріла…
Легенда знайшла своє відображення на гербі міста – на зеленому полі дівчина у срібному вбранні із золотою косою тримає над головою зламану стрілу як символ перемоги добра над злом…

герб на міській раді	герб на будівлі вокзалу станції Шевченка

У 1633 році слободу Тясмино купує Конецпольський, саме за володіння цього знаного роду невеличке село перетворюється у містечко Смілу у 300 дворів та 2 тис. населення.
За часів Хмельниччини Сміла стає сотенним містечком Чигиринського полку. Короткий період ним володів Виговський, але 1660 року Олександр Конєцпольський отримує Смілу у власність знову.
У 1742 році містечко купує князь Ксаверій Любомирський. Тут він зводить дерев’яний замок, який простояв, доки його не спалили гайдамаки. 1773 року останній король Польщі Станіслав Август Понятовський надає місту Магдебурзьке право, але то мало допомагає розвиткові містечка.

десь там на пагорбі стояв замок Любомирських

Хоча Коліївщина фактично вже була придушена, Любомирський від гріха подалі вирішує цю власність продати. 1787 року (коли ще Правобережжя формально належало Польщі) Смілу купує фаворит Катерини ІІ князь Григорій Потьомкін. Вартість угоди склала 2 мільйони карбованців плюс якісь землі у Білорусі, як на мене на ті гроші досить таки пристойна плата, тим паче рахуючи, що ринкову ціну маєтностей гайдамаки значно підскоротили. Втім Потьомкін платив не з власної кишені, астрономічні ж бо витрати з бюджету на сумнівні оборудки чи відверто на власні потреби – річ звична ще з тих буремніїх часів.

у парку Самойлова

По смерті князя Таврічєского його майно успадкували родичі. Сміла дісталася сестрі Потьомкіна - у заміжжі – Самойловій. То ж 1793 року, того самого, коли Правобережжя відходить Російській імперії, новим власником Сміли стає граф, генерал-прокурор Олександр Самойлов. Маєток відходить йому на певних умовах – сім’я Самойлових виховує позашлюбну дочку світлішого князя та імператриці Катерини ІІ – Єлізавету Григорівну Тьомкіну.

від Самойлова лишився чудовий парк на березі Тясмина

Про те якою саме людиною був Самойлов, історія мовчить. Відомо лиш одне – господар з нього був нікудишній. Сміла, яка того ж 1793 року стала повітовим цетром, але вже за рік поступилася більш потужним Черкасам, стала швидко деградувати в просте село. Можливо би зараз ми і мали на місці третього за розміром міста Черкащини ще одне велике село, як згодом таким селом став наприклад Жаботин, якби не донька Самойлова – Софія Олександрівна. Вона вийшла заміж за Олексія Олексійовича Бобринського… То ж 1821 року новим власником Сміли стає граф Бобринський.

Портрет Олексія Олексійовича Бобринського пензля Ромбауера (1821 р.) та пам’ятник О.О.Бобринському у Києві (стояв на місці пам’ятника Щорсу)

А роль знатного роду Бобринських у розвиткові Сміли переоцінити важко.
Але спочатку про походження роду. Батьком нового власника був такий собі Олексій Григорович Бобринський - син Григорія Орлова та… знову імператриці Катерини ІІ. Позашлюбний син звісно не міг розраховувати а ні на прізвище Орлов, а ні тим паче Романов. За переказом новонароджений малюк отримав своє прізвище від матері. Коли його їй принесли, замотаного у боброве хутро, вона вигукнула: «Богу слава – життя тобі». Згодом цей девіз і зображення бобра стали композиційними елементами родового герба новоствореної дворянської фамілії.

родовий герб Бобринських

Отже онук одного фаворита Катерини ІІ (та власне і її онук) одружився на племінниці іншого фаворита, увійшовши таким чином у власність об’єкту нашої оповіді.
З цього моменту для Сміли почалася пора динамічних змін. Олексій Олексійович Бобринський був людиною непересічною, заповзятою і талановитою. У той час до Російської імперії цукор імпортували з Куби. Вартість тростинникового заокеанського цукру звичайно не могла бути низькою. Тоді фунт (трохи більше 400 г) коштував 2 карбованці! Стривайте, не іронізуйте, нинішня ситуація з цукром хоча і подібна, але у перерахунку на зрозуміле мірило вартості тоді 1 кг цукру коштував 1 корову!
Бобринський зацікавився практикою виготовлення цукру з цукрового буряка у Бельгії, і, досконало вивчивши технічну сторону питання, збудував перший цукровий завод в імперії.

ріг Рафінадного бульвару і Артема. Неподалік цього місця і починалася історія Сміли промислової

Помилився він в одному. Місцем локації заводу та посівів цукрової сировини було обрано родовий маєток (подарований ще Катериною ІІ) у Тульській губернії. Але там буряк не встигав визріти та набрати потрібну цукровість. Та заповзятий граф рук не опустив. Завод розбирається і за відсутності залізниці на конях та волах перевозиться у Смілу.
Саме тут 1838 року постає перший в Україні цукровий завод! І саме тут Бобринського чекав успіх. Ціна цукру власного виробництва скоротилася до 13 копійок за фунт (тобто у 15 раз)!

перший в Україні цукровий завод	десь тут стояв палац Бобринських

З тих часів містечко стало швидко рости. Поряд з першим заводом будується рафінадний завод, мережа цукрових заводів також зводиться по всіх українських володіннях Бобринських.
Однак започаткування та розвиток цукрової промисловості - не єдина заслуга Бобринських. Інше їх починання, якому має завдячувати Сміла – то будівництво залізниць. Ще Олексій Олексійович був фундатором будівництва першої залізниці в імперії, яка з’єднала Петербург із Царським Селом. Однак втілити мрію батька про сполучення своїх цукрових заводів із Черкасами (для виходу до Дніпра) та іншими ринками збуту вже довелося сину – Володимиру Олексійовичу.

на пероні Південного вокзалу станції ім.Т.Шевченка

Початковий план будівництва Фастівської залізниці, яка мала з’єднати Фастів із Знам’янкою лишав Смілу далеко обабіч. Але Смілі пощастило вдруге. Справа в тому, що Володимир Олексійович Бобринський був… міністром шляхів сполучення Російської імперії, то ж залізниця пройшла там де треба – повз цукрові заводи Бобринських, тоді ж збудували і потрібне відгалуження до Черкас.

	декор будівлі Південного вокзалу

Головна ж для Бобринських залізнична станція збудована була 1876 року на вільних землях далеко за тодішнім містечком (формально ще 1900 року а ні економія графів Бобринських, а ні цукрові заводи, а ні залізнична станція не належали до містечка Сміла, рахуючись окремими присілками Смілянської волості). І нині багато хто скаржиться про незручне місце розташування залізничного вокзалу у Смілі (хоча нові мікрорайони поглинули його і знаходиться він таки в місті). Станція була названа на честь власників – Бобринська, і включала не лише вокзал, але і ремонтні майстерні і інші господарські будівлі, та й навіть готель.

приміщення Південного вокзалу

У 1930-х «по многочіслєнним просьбам трудящіхся» станцію Бобринська перейменували на ім.Т.Шевченка. І нині вона носить ім’я великого поета, але помножена на місцеву звичку називати станцію Шевченкове, це іноді створює досить досадні непорозуміння та незручності (у Харківській області існує станція Шевченкове-Південне. Та й спробуйте на сайті Укрзалізниці у пошуковому запиті з першого разу правильно набрати назву станції). Вся справа в тому, що тоді ж 1876 року на гілці на Черкаси ближче до центру містечка було споруджено залізничну станцію Сміла, яка існує і нині.

декор будівлі Південного вокзалу	на пероні

Окрім власне цукрових заводів та залізниці Сміла завдячує Бобринським і розвитком соціальної інфраструктури. Їх коштом у містечку було споруджено технічні класи, чоловіча і жіноча гімназії, лікарня… Нащадки Олексія Олексійовича Бобринського продовжували справу батька. Щоправда один з них – Олексій Олександрович - обрав інший життєвий шлях, ставши відомим археологом. Хоча справедливості варто зазначити, що в сєм’є нє бєз урода. Георгій Бобринський з окупацією 1914 року російськими військами Львова стає генерал-губернатором Галичини. В історію він увійшов репресіями переважно проти… українського населення.

в центрі міста	рибалка на міському ставі

Але повернімося до предмету нашої розповіді.
Економічний злет Сміли наприкінці 19 ст. можна охарактеризувати такими показниками: 1879 року 9 підприємств Сміли виробили продукції на 4 млн. карбованців, тоді коли 79 підприємств Києва – лише на 3 млн. На початку 20 ст. два Смілянських цукрових заводи виробляли до півтора мільйони пудів цукру (нині – втричі менше), населення містечка протягом другої половини 19 ст. зросло у п’ятеро до 20 тис.мешканців.
Сміла з маленького містечка, заселеного переважно селянами, фактично перетворюється на потужне промислово розвинуте місто. Але лише де факто. Де юре вона лишається містечком Черкаського повіту Київської губернії.

у парку Самойлова

Звичайно Бобринські були не надто зацікавлені у перетворенні Сміли в повітовий центр і наданні їй міського самоврядування, цим би вони змушені були поступитися владою, містечковими землями і т.д. Проте навіть і після революції це питання суттєво гальмувалося бюрократами у Черкасах, Києві та Кременчуці (із створенням Кременчуцької губернії).

фрагменти старої забудови		Покровський собор

В обласному архіві збереглася доповідна записка Смілянської ради робочих і червоноармійських депутатів початку 1920-х років. Наведемо лише декілька тез з того документу, щоб проілюструвати напруження боротьби Сміли за статус міста.
«Борьбу Смелы о выделении ее в город - уездный или в заштатный – можно считать исторической»
«…удушение Смелы Черкассами в смысле парализования все начинаний местного и окрестного характера…»
«Уездная партийная конференция выявила тенденцию удержать Смелу в сфере своего влияния во чтобы то ни стало, обвиняя смелянских партийных и прочих деятелей в сепаратизме, самостийности и проч. семи смертных грехах»
«Промышленные и хозяйственные центры заключаются в 3 вышеупомянутых заводах [цукровий, рафінадний, машинобудівний] и железно-дорожном узле ст.Бобринской, связывающих ее с правобережной и левобережной Украиной, т.е. с Киевом, Кременчугом, Екатеринославом и Харьковом, и депо, т.е. мастерских по починке и ремонту паровозов и вагонов, крупного квалифицированного рабочего центра, нисколько не совместным с понятием о деревне»
«это положение вынуждает Смелу кричать о том, что она больше не может жить в такой затхлой атмосфере, где ей отводится едва заметная отдушина для всех областей ее жизни».

В решті решт боротьба Сміли увінчалася успіхом. З адміністративно-територіальною реформою в Україні 1923 р. Сміла стала районним центром Шевченківської округи. У 1926 р. їй надано статус міста районного, а згодом і обласного значення.
В радянський час Сміла розвивалася переважно як центр машинобудування. Основним підприємством міста став радіозавод, згодом названий «Орізон». Хто пам’ятає часи тотального дефіциту, певно пригадає хріновенькі, але більш доступні однойменні телевізори. То офіційна але досить незначна продукція Смілянського радіозаводу, адже він був орієнтований переважно на ВПК, виготовлення систем навігації, наведення тощо.

Загальний розвал 90-х неабияк зачепив Смілу. Обсяги виробництва скоротилися на 70%, населення більш ніж на 10%. Проте і зараз місто лишається одним із основних промислових центрів Черкащини та головним залізничним транспортним вузлом області.

руїни кінотеатру Комсомолець	один з монументів ВВв	на місці маєтку Бобринських

А тепер про ті атракції, які можна побачити в Смілі.
Певно найголовнішою з них є Успенський костел. Знаходиться він ліворуч від дороги на Кам’янку у парку колишньої садиби Самойлова над р.Тясмин.

костел Успіння Богородиці

Цікаво, що історія будівництва римо-католицьких храмів хоча і була започаткована ще Любомирськими, але вони спромоглися лише на невеличку дерев’яну каплицю св.Варвари. 1783 року Любомирський подарував ділянку землі ченцям ордену капуцинів. Але монастир розвивався лише за кошти від служб та пожертв прихожан. Любомирський хоч і зобов’язався будувати монастир власним коштом, особливо не переймався тим. З продажем Сміли Потьомкіну капуцини забралися геть. Збудований ними дерев’яний костел стає парафіяльним. Але світлійший князь, будучи православним, перший перейнявся будівництвом нового костелу, заповідавши щорічну виплату смілянською економією на користь костелу 100 срібних рублів. Щоправда цей заповіт був суто формальним «на словах», що згодом призвело до судової тяжби між ксьондзами та одним із спадкоємців князя – пана Енгельгардта. Енгельгардт суд виграв, щоправда інші спадкоємці, зокрема Самойлов, волю князя виконували справно.

елементи декору костела	костел вид з боку вівтаря

Саме Самойлов був ініціатором і головним спонсором будівництва нового костелу у 1805 році. Однак новий костел дуже скоро занепав і почав руйнуватися. Вже 1820 року за описом ксьондза Маврикія Дзеконського цей костел, складений з соснових брусів дуже погнив, дах протікав у багатьох місцях.
1827 року постав новий мурований костел,збудований коштом колишнього хорунжого військ польських Антона Совецького. Костел Успіння Пресвятої Діви Марії зберігся і до наших часів. Ця велична прямокутна у плані будівля в неокласичному стилі з красивим фасадом, оздобленим едикулами, розетками та колонами тосканського ордеру, з двома вежечками вражала смілян. В інтер’єрі храм був ще величнішим, це відчуття створювали два великих образи, написані чудовим живописцем Пашковським, чотири позолочені колони головного та по дві бічних вівтарів… Сучасник писав: «Україна не має жодної іншої святині, яка при цих розмірах і коштах могла б рівнятися з нею стилем будівництва».

До 1930-х років костел лишався діючим, потім був закритий, використовувався під зерносховище. Тоді ж башточки та купол було розібрано. Під час війни там було влаштовано Преображенську церкву, вона діяла і деякий час по війні, коли була перетворена на районний будинок культури. 1990 року рішенням Черкаського облвиконкому будівля колишнього костелу була взята під охорону, а 2000 року повернута у власність римо-католицької громади. Через 2 роки там сталася велика пожежа. Костел ремонтується і досі. Нині вже відновлено знищений купол та вежечки, проте і досі костел огороджено високим парканом за який (як і всередину до костелу) можна потрапити лише по неділях, коли проводиться служба.
Поруч, також за парканом, зберігся будинок ксьондза, який зведено у 1880 році.

будинок ксьондза

Успенський костел стоїть посеред міського парку – колишнього парку маєтку Самойлова. Він був реконструйований у 1980-му і має досить пристойний вигляд. Розміщений парк у двох рівнях – верхній – де знаходився маєток Самойлова, Преображенська церква (зруйнована більшовиками) та Успенський костел – є момеріальним парком. Тут зосереджено масу пам’ятників від могили навідомого солдата і пам’ятнику Лєніну до більш сучасних пам’ятних знаків Коліївщині та Чорнобильській катастрофі. Вглибині парку також розташовані дитячі атракціони. Нижній рівень – до якого ведуть широкі сходи від костелу є наймальовничішим. Система ставів, каналів, ажурних пішохідних містків на березі Тясмину нижче плотини створюють чудові пейзажні композиції. Власне фото свідчать про це краще ніж слова.

Парк Самойлова взимку…

… і восени

По інший бік траси на Кам’янку розміщений вищезгаданий міський став на р.Тясмин. Мені не вдалося знайти відомостей, коли саме він був створений, але на мапі Сміли 1893 р. він вже є.

Над ставом височіє Покровський собор. Він збудований у 1859 році за початковим проектом церкви Благовіщення лейб-гвардії кінного полку у Санкт-Петербурзі. Останню було збудовано 1849 року за значно видозміненим проектом - високі шатрові куполи, кутові глави – мало схоже на первісно задуманий візантійський стиль. Ту церкву було зруйновано у 1929 р., а Смілянська зменшена копія першочергового проекту стоїть і донині.

Покровський собор

Символічно, що нині до собору можна потрапити, пройшовши через ряди смілянського базару…

Покровський собор, вид з ринку

Та повернімося у центр міста. Головною нерелігійною атракцією міста є колишня будівля контори Петербурзького ощадного банку. Нині у цьому еклектичному будиночку розміщено районний краєзнавчий музей. Всередині не особливо цікаво – в тісних 2 залах напхано купу експонатів, що нічим не відрізняються від інших подібних музеїв – опудала тварин, мушлі, камінці, викопні іржаві наконечники стріл, шаблі, гвинтівки, гільзи, снаряди, каски…

колишня контора Петербурзького ощадного банку, нині - краєзнавчий музей

Цікавими є лише старі фото – з часу розвитку Сміли як промислового центру. Та й дві мапи – одна вже згадана мапа – Планъ местечка Смелы Кіевской губерніи Черкасскаго уезда владенія ихъ сіятельствъ графовъ БОБРИНСКИХЪ 1893 року, інша – радянського періоду. Мапи мають вас зацікавити, позаяк ВКФ досі не випустила нової мапи Сміли, очевидно вважаючи місто непривабливим для туристів.

жіноча гімназія

Від музею можна пройтися пішки нинішньою вулицею Свердлова за вказівниками на ст.Шевченка. за пару кварталів ліворуч побачите модернову червону споруду. Вона зведена у 1909-1910 рр. для жіночої гімназії. Нині тут міститься ліцей. Відразу за жіночою гімназією – інша модернова споруда з жовтої цегли, зведена на рік раніше – то приміщення чоловічої гімназії, нині загальноосвітня школа. Навпроти цих двох гімназій у невеликому скверику ще один модерновий будиночок. Нині там міститься школа дитячої та юнацької творчості – особливо цікавим є ажурний навіс над головним входом до будівлі.

чоловіча гімназія	будинок дитячої творчості

Повернувшись у центр повз напівзруйнований кінотеатр Комсомолець – варто повернути на вул.Леніна – забудова вулиці дво-три поверхові будинки, вочевидь збудовані вже по війні. Перші поверхи практично суцільно переобладнані під магазинчики, аптеки та бари – як і скелет «Комсомольця» - ознаки нової Сміли.

Сміла бізнесова

Вулиця Леніна виводить у відокремлений район Сміли, де колись містився маєток та економія графів Бобринських. За будівлями Смілянського машинобудівного заводу та новим супермаркетом «Фуршет» варто не пропустити «солодку» вулицю. Рафінадний бульвар – так вона зветься, адже виводить до місця, де колись Бобринські збудували рафінадний завод.

Рафінадний бульвар

Прямо поруч зі старими корпусами заводу – місце, де колись стояв палац Бобринських (певно питання екологічності тоді мало кого турбувало :)). Буремні часи революцій та громадянської війни не зберегли його. Нині на цьому місці нові будівлі коледжу харчових технологій та стадіон, але за ним збереглися залишки парку маєтку Бобринських. Від парку мало що залишилося – лише великий став з островом посередині, місток через р.Сріблянку… З усіх боків на нього наступають виробничі приміщення та приватна забудова. Далі вище по течії Сріблянки видніються корпуси першого в Україні цукрового заводу.

у парку Бобринських

річка Сріблянка - ліва притока Тясмина

Далі варто пройтися вулицею Артема до вже відомої нам вул.Свердлова. На розі цих вулиць міститься модернова, фарбована у червоне, будівля технічних класів – нині коледж. Від коледжу варто проїхати маршрутним транспортом до станції Шевченка. Маршрутки як правило не обирають легкий шлях, а провезуть вас околицями через новий житловий масив Шевченко обабіч вже згаданого заводу «Орізон» - далі по вул..Богдана Хмельницького, забудованої у повоєнні часи невеличкими двоповерховими котеджиками.

вулиця Артема	технічні класи

Нинішнє приміщення вокзалу станції ім.Т.Шевченка збудоване у 1930-х і реконструйоване на початку 2000-х років спеціально до пуску «Столичного експресу». Тут він робить першу зупинку від Києва. Станція має 2 вокзали – головний – Південний, та менший – Північний відповідно до напрямків руху потягів (Південний – на південь і схід, Північний – відповідно північ та захід)

Паротяг-музей на пероні

На пероні Південного вокзалу стоїть пам’ятник, встановлений до 100-річчя станції. Це паротяг зі старим вагоном. У вагоні влаштовано музей станції Бобринська. В приміщенні головного вокзалу встановлено меморіальну дошку на честь фундатора станції графа Бобринського.
Перед будівлею Південного вокзалу на привокзальній площі – пам’ятник Шевченку.

пам’ятник Шевченку біля залізничної станції його імені	в музеї станції

Про смілянські ж пам’ятники треба сказати окремо. Їх просто маса. Проте не намагайтеся знайти щось за останньою модою оригінального. На кшталт київського Паніковського, жмеринського Бендера, ніжинського огірка чи навіть черкаського вареника і самогонного апарата. Нові пам’ятники всі переважно строгі. Але нових і старих по всьому місту - маса.
Вже згадані меморіали у парку Самойлова доповнюються такими пам’ятними знаками – як до 160-річчя машинобудівного заводу чи 100-річчя смілянського футболу.

пам’ятний знак на честь 160-річяя машбуду	меморіал в парку Самойлова

Самих лише пам’ятників Леніну у Смілі аж 5! Та найцікавішим є той, що встановлений на головній площі міста. На перший погляд Лєнін як Лєнін, тримає кєпку в руках… Та не полінуйтеся прочитати надпис на гранітній плиті біля пам’ятника.

Лєнін на центральній площі	Лєнін у парку Самойлова	пам’ятник 225-й річниці Коліївщини

А написано там таке:
«Москва Кремль Товарищу Ленину 16 марта 1923 г.
Рабочие Бобринского участка Юго-Зап. Железной дороги на общем собрании в день 25-летнего юбилея РКП(б) шлют вождю привет и за революционные заслуги перед РКП(б) и рабочим классом в знак признательности избрали почетным кузнецом главных Бобринских мастерских с оплатой по 10-му разряду. Получаемое жалование будет отчислятся в пользу железнодорожного детского дома №5».
То ж то не просто пам’ятник Лєніну, а єдиний у світі пам’ятник Лєніну-ковалю :)

Наївно зворушливою є скульптурна композиція молодої пари, що встановлена у сквері біля привокзальної площі. Він певно зізнається їй у коханні, а вона сором’язливо опустила очі…

Та найулюбленішим моїм пам’ятником є колісна пара, встановлена біля депо станції ім.Шевченка (біля північного вокзалу). Пам’ятник присвячено 135-й річниці Одеської залізниці, до якої станція відноситься зараз.

Від станції Шевченка можна тримати курс додому, продовжувати подорож в напрямі Кам’янки чи далі Смілянщиною, в якій ще можна побачити багато цікавого та невідомого широкому загалу. Але про те у наступних розповідях.

Дивитися повну фотогалерею міста:

Сміла

Сміла на мапі:

Переглянути Сміла на мапі більшого розміру

Детальніше:

Переглянути Сміла на мапі більшого розміру